Trwa ładowanie...
Безкоштовна психологічна допомога людям з України

Андрій П‘ятов: українці вже більш досвідчені й сильні, нас вже так легко не зламати

– Ставлення росіян нас ображає. Нам навіть рідні кажуть, що ми щось вигадуємо, – розповідає Андрій Пятов, легендарний український воротар донецького «Шахтаря».

Андрій П'ятов на поліАндрій П'ятов на поліŹródło: TVN Agency
d2oe3z4

З легендою українського футболу - Андрієм П‘ятовим поспілкувалися журналісти VPolshchi та WP SportoweFakty Marian Savchyshyn і Mateusz Skwierawski

Вітаємо Андрію та дякуємо Вам за знайдений час поспілкуватися. Як пройшла інавгурація чемпіонату України, перший матч проти харківського «Металіста»? Був страх, побоювання? Ви грали при порожніх трибунах?

Під час матчу серен не було. Вже на наступний день, 24 числа, один матч тривав три з половиною години, сирени за цей час лунали тричі. Ми грали на Олімпійському, там є дуже добре бомбосховище, тож ми не хвилювались, бо могли спуститись в нього, якби була тривога.

d2oe3z4

Нещодавно боксер Усик захистив титул чемпіона світу. Для українців важливі результати у спорті, вони свідчать про те, що ми не збираєтеся здаватися?

Такі перемоги підтверджують, що українці незламні й здаватись не збираються. Хлопці на передовій хвилювались, як і ми за них, за того ж Усика, котрий здобув таку важливу перемогу. Це показує наш дух, адже в такій складній ситуації ми продовжуємо рухатись вперед на всіх фронтах - на військовому й на спортивному також.

Ви грали в плей-офф з Шотландією та Уельсом на чемпіонат світу, були близькі до чемпіонату світу. Як це було грати за таких обставин?

Ситуація вдома вплинула, крім того, важчим став тягар відповідальності. Ми спілкувались з багатьма знайомими військовими, які казали, що вірять в нас. Починаєш розуміти, що треба піти на цей крок. Шкода, що не вдалось перемогти, хоча ми добре грали, але везіння й успіх не були на нашому боці в той день.

d2oe3z4

Як вдавалося зосередитись на грі й не відволікатись на думки про війну?

Перші місяці я взагалі не міг думати про футбол. Навіть коли ми зібралися в квітні й наша команда почала проводити благодійні матчі, потім в травні зібралася збірна, потроху починав розуміти, що життя триває, наші герої захищають нас. Ми виїхали, бо є задача. Що ми вмієм добре робити? Грати у футбол. Під час гри все одно зосереджуєшся. Єдине коли прилітають ракети по цивільних, по цивільних об‘єктах, гинуть діти, тоді не думаєш про футбол, бо ж твої близькі під ударом. Наразі це наша реальність.

Чи спілкуєтеся Ви у команді на тему війни?

Коли гинуть наші діти, жінки, друзі, звісно, це боляче. Наші футболісти з різних міст, тож коли «прилітає» в якесь місто ракета, звісно, починаємо хвилюватись, читати новини. Тому це дуже важкий момент.

d2oe3z4

Чи було важко витримувати, що аж хотілося плакати?

Звісно, всі ми люди.

Також і у мене, і у моє дружини й товаришів по команді є родичі, що живуть в Росії. Ображає те, що вони вірять в цю пропаганду, говорять, що ми все вигадуємо, попри те, що ми це все переживаємо, бачимо на власні очі ці звірства. Ми з більшістю вже розірвали контакти.

Антивоєнний протест під час матчу WP
Антивоєнний протест під час матчуŹródło: WP, fot: Agnieszka Skórpwska

Чи є сенс спілкуватись, підтримувати контакти з росіянами й доносити їм реальну інформацію?

Спершу була надія їх переконати, показати людям, що відбувається насправді. Проте, вони ж самі відмежувались, у них є телевізор, канали, на яких їм все розповідають. Я вже втомився, не бачу сенсу. Дипломатичним шляхом їм показати це нереально, настільки вже все «зазомбовано».

d2oe3z4

Ви закінчили свою кар‘єру в збірній грою в Лодзі, 102 матчі. Як Ви оцінюєте таку не посередню пригоду?

Я пишаюсь, що зіграв стільки матчів. Я не міг й мріяти про таке. Коли був малим хлопцем не міг подумати, що у збірній України зіграю стільки матчів. Це велике досягнення для мене. А те, що ми в збірній України, для мене ще більше значення має, ще більша гордість. Звісно, це завдяки тренерам, зокрема нашому тренеру Петракову. Я хотів закінчити ще на етапі, коли мав за собою 97 ігор, але мене попросили ще залишитись, тож я перейшов цю межу в 100 матчів.

Андрій П'ятов під час матчу з Легією Гданськ в березні 2022 WP
Андрій П'ятов під час матчу з Легією Гданськ в березні 2022Źródło: WP, fot: Agnieszka Skórowska

Як Ви ставитесь до Анатолія Тимащука, який свого часу став легендою українського футболу, але вирішив залишитись в Росії й грати за «Зеніт»?

Дуже негативно. Я добре його знав. Проте коли почалась війна, а його батьки сиділи під ракетами, людина відвернулась, певно, вірить в цю пропаганду. Що ми можемо з цим вдіяти? Він зробив свій вибір, йому нести цей хрест, а дорога сюди йому вже закрита.

d2oe3z4

Польський футболіст Мацей Рибуш також залишився в Росії, грає за «Спартак», його дружина росіянка. Ми також його тут критикуємо й не уявляємо собі можливості, щоб він повернувся й існував як у футболі, так і в Польщі загалом. Чи є шанс, що такі люди зможуть бути прийняті назад суспільством? Уявімо, що вони перепросять. Чи пробачать люди?

Ні, коли стільки горя у людей.... Людина має мати позицію. Якби він якось допомагав, навіть звідти, а так людина повністю відвернулась від друзів, родичів. Його все влаштовує.

Можна стати легендою, а людиною треба залишатись. Бо легенд поважають за подальші дії. Можна бути футболістом, тренером, але важливо, якою ти є людиною. Бо якщо ти відвертаєшся, то про тебе забудуть.

Ви грали в чемпіонат світу проти команди Оліпмпія й в одному з секторів фанати посадили 176 іграшок, що дорівнювало тогочасній кількості вбитих в Україні дітей під час повномасштабного вторгнення. Що Ви почували, коли побачили це?

Я не поїхав на цю гру, її швидко організували, тож я не встиг з документами. До команди приєднався після гри. Звісно, цю акцію я бачив. Особисто для мене найстрашнішою в світі є загибель дітей. Коли в Україні помирають діти, ці звірства... серце кров‘ю обливається, з’являється злість, ненависть.

d2oe3z4

Я вдячний, що люди це бачать й не залишаються байдужими, підтримують.

Як почувалися колеги, які бачили акцію?

Хлопці плакали, побачивши цю акцію. Було важко стримати сльози. Це були перші місяці, кожен день прильоти.

На Вашому рахунку 408 Ігор за «Шахтар». Як довго Ви плануєте продовжувати?

Бажання є, здоров‘я дозволяє. Все ж теж від клубу, тренера залежить. Я готовий допомогти. Минулого сезону у Толіка була травма, я зіграв замість нього. Поки є сили, буду продовжувати. Звісно, хотілося б зіграти ще, щоби було 500 матчів.

Для польських журналістів й для мене особисто здивуванням став кінець Вашої співпраці зі збірною. Поясніть, будь ласка, чому Ви припинили співпрацю?

Я вже розумів, що конкуренція серед воротарів наростає. Я хотів закінчити ще минулого літа, проте через травму гравця мене Петраков попросив ще зіграти. Ми мали грати за вихід в чемпіонат світу. Я розумів, що я маю довести справу до кінця. Якби ми пройшли, я би хотів потрапити на чемпіонат світу й закінчити потім. Ми програли Вельсу і я одразу хотів піти, а Петраков каже, що зараз буде Ліга націй. Він поговорив з тренером воротарів, Кернозенком, і у них з‘явилась ідея взяти мене. Я був вражений, це було щось нереальне. Ще наші вболівальники в Польщі прийшли. Перемогли з рахунком 4:0.

У мене все ж четверо дітей. Я 15 років, поки в клубах були вихідні, їхав у збірну. Тобто всі свята дітей пропускав, перші вересня, дні народження. Тож хочеться побути з родиною.

Ваша дружина все ж прокоментувала кінець вашої співпраці в збірній, сказала, що це сумно. Чи вона розраховує на те, що Ви повернетеся до збірної?

В якості тренера, вона мала на увазі. (сміється)

Звісно, я розумію, що рано чи пізно доведеться закінчувати й треба вже про це думати. На щастя, я попрацював і надалі працюю з дуже талановитими й розумними тренерами, тому я у кожного щось для себе беру. Тож розумію, що коли закінчу, піду отримувати ліцензію, проходити курси й далі вже дивитися, чи вийде, чи ні. Ще не визначився, чи спробувати бути тренером воротарів, чи помічником тренера, чи головним.

Вже минуло більше ніж півроку війни. Як вона на Вас вплинула? Як Ви себе почуваєте?

Це вже друга війна для мене, я з Донецьку. Ми дуже хвилювались, адже там втратили дім, й тут було все невизначене. Звісно, змінились цінності. Розумієш, що в світі не все так чудово, людьми можна легко маніпулювати. Найбільша цінність - це життя людей. Ми багатьом допомагаємо, зокрема переселенцям, бо люди з гарячих точок вимушені кидати домівки, а деякі їх вже й не мають. Починаєш розуміти, в чому цінність.

Гравці донецького Шахтаря під час благодійних матчів WP
Гравці донецького Шахтаря під час благодійних матчівŹródło: WP

Як, на Вашу думку, розвиватимуться події далі?

Звідки ми можемо знати, що в голові в Путіна та його помічників? Вони навіть ціль не можуть визначити, постійно все міняють, вигадують.

Одне я знаю - ми показали себе. Ніхто не очікував, що ми вистоїмо. Ми вже більш досвідчені й сильні, нас вже так легко не зламати. Все залежить від однієї хворої людини, яка може в якийсь момент запустити якусь ядерну ракету.

Як минув перший день війни? Де війна Вас застала?

Вдома. Ми якраз ввечері з дружиною дивились фільм, в якому знімались й пішли на прем‘єру. Я й інтерв‘ю Каті Осадчій давав, вона мене запитала про війну, до речі. Потім ми повернулись додому, лягли спати й прокинулись близько п'ятої від звуків ракет і літаків. Подивився новини в телеграмі, що вже почалась війна. Спершу був ступор, але швидко зібрали дітей. Ми вже не встигали виїжджати з міста, бо там був затор на декілька кілометрів. Недалеко від нас живуть товариші по команді й у них у будинку є паркінг, тож ми поїхали до них, тримались разом, облаштовували паркінг, щоби дітям було комфортно.

Було страшно? Що Ви відчували?

За дітей було страшно. Ми зібралися трьома родинами, тож разом було десятеро дітей. Були й вагітні. За них хвилювались. Добре, що були знайомі, які допомагали. Півтори доби ми сиділи в паркінгу, а потім виїхали з міста. Михайло Романчук, це наш плавець та його дружина, Марина Бех, легкоатлетка нас прийняли на день, а далі ми на захід України поїхали.

Як реагували бразильці з Вашої команди?

Вони сиділи в готелі з п‘ять днів. Уявіть, в чужій, іншій країні таке відбувається. Проте їм допомогли перетнути кордон. Все ж це навантаження на клуб, бо громадян іноземних країн треба вивезти.

Як Ви долучалися до допомоги українській армії?

Ми закупали бронежилети, каски, рації. Клуб призупинив нам виплати, контракти. З власних заощаджень вже не так могли допомагати, тому ми почали футболки виставляти на продаж, збирали на автомобіль для ЗСУ. У знайомих хлопців із Запоріжжя є хлібопекарня, вони годували переселенців з Маріуполя, тож ми закупали все потрібне для пекарні. Кожен як міг допомагав.

Раніше росіяни називали українців братами. Чи взагалі можливий поворот до такого уявлення серед українців?

Думаю, таке не повернеться вже. Раніше це був СРСР, одна велика країна, яка розпалася, бо кожен за щось боровся і кожен виборов своє. Зараз це неможливо. Все, ця ширма між нами вже стоїть. Немає підтримки від них. Є окремі люди, але їх пригнічують, за слово «мир» можуть посадити. Люди, які там залишилися, підтримують цю «операцію», від якої гинуть люди. Наше покоління далі буде рости. Наше життя зараз буде як в Ізраїлі - постійна війна. У них є «Залізний купол», проте скільки вже років вони живуть під обстрілами. Я розумію, що з такими сусідами ми теж довго ще перебуватимемо в небезпеці. Люди вже звикли, розуміють, що так буде й не припиняють жити і розвиватись.

Володимир Єзерський, тренер збірної, взяв зброю й пішов воювати. Чи було у Вас бажання піти на війну?

Так. Коли був адреналін такий, я вже вивіз родину на захід України, подзвонив куму, який в Києві був у військовій частині, хотів приїхати до нього. В перші дні було багато ДРГ, хлопці, молодці, ловили їх, показали, що ми не здаємось. Тоді кум сказав, що краще, аби я допомагав армії соціально, бо я маю певну аудиторію. Я можу виїхати в Європу на матчі, зібрати гроші на потреби армії. Кожен має чинити згідно своїх відчуттів, якщо хтось добре вміє обходитись з автоматом, то він піде.

А з Єзерським я в одній кімнаті в гуртожитку в Донецьку жив, ми добре товаришуємо, я його дуже поважаю. Він такий, з характером, я був впевнений, що він візьме зброю й захищатиме свій район в Києві. Власне, це він й зробив.

Спочатку росіяни зруйнували Ваш спортивний об‘єкт в Донецьку, потім об’єкт під Києвом був також частково зруйнований. Як Ви переживаєте те, що Ваша кар‘єра супроводжується такими драматичними подіями?

Я вже загартований. Боляче, що це бачать мої діти, що вони розуміють, що таке війна, бачать її, мусять покидати зону свого комфорту, дитинство переживать в таких умовах. Мої діти розуміють, як їздять танки й літають ракети й для мене це найбільший біль. Незалежно від професії, всі страждають. Щоби зруйнувати, багато клепки мати не треба. Ми все відбудуємо, головне, щоб все закінчилось. Де у нас є спортивні об‘єкти в різних містах, де можемо проводити матчі, користуємось наразі ними.

Багато хто з переселенців, які евакуювалися з гарячих точок перебувають в стані глибокої травми. У багатьох з них є страх різких гучних звуків навіть якщо вони в безпеці, приміром в Польщі. Коли летить пасажирський літак, його шум може викликати страх. Чи у Вас було щось на кшталт такої реакції?

Так. Ми виїхали на другому тижні повномасштабного вторгнення до Туреччини, знайомі дали нам квартиру. Ми розуміли, що там ми можемо перевести дух, відпочити. Коли там пролітали звичайні літаки одразу була паніка, все ж це з нами залишилось. 24 лютого, ніч, над нашим будинком пронісся винищувач. Шок, страх, нерозуміння залишились. Мені важко казати за інших, за людей з гарячих точок. Я не уявляю, яка у них психіка зараз. Ми менше цього бачили, намагалися виїхати, щоби діти цього не відчували. Тож люди, приміром, з Маріуполя, Харкова, який щодня під обстрілами, просто герої, залізні люди.

Андрій П'ятов під час матчу з Польщею WP
Андрій П'ятов під час матчу з ПольщеюŹródło: WP, fot: Mateusz Czamecki

Чи мали ви особисті втрати? Багато людей зі спортивної царини казали про втрату будинку, квартири?

Особисто в мене - ні. За містом, де ми живемо, у нас там товариші з команди, там неподалік були «прильоти», а от нам пощастило. Наша база розташована недалеко від Бучі, Ірпеня, де працюють адміністратори, масажисти, реабілітологи нашої команди. Деякі з них мали в тих місцевостях квартири, тепер частина з них вже немає помешкання, у когось вікна повибивпло.

Чи Ви вже бачили базу Легії, де Ви тренуватиметесь перед Лігою чемпіонів?

Тільки на картинці. Я ж перевіз родину до Варшави і побув там добу й мусив проїздити недалеко від бази Легії. Ми десь 11 вересня маємо приїхати до Варшави.

Моя старша дочка пішла в центр Варшави й була вражена, бо один район у Варшаві нагадав їй Поділ в Києві, що вона аж подумала, що опинилась вдома. Я чесно скажу, за всі півроку повномасштабного вторгнення ніхто крім поляків нам так сильно не допомагав. Всі це помічають, це видно. Дуже їм вдячний.

Тете з групою бразильців жили в Легіоново. Вони Вам нічого не розповідали, не ділились враженнями про Польщу?

Я добре дружу з Маріушем Левандовським, який грав у «Шахтарі», і його дружину добре знаю, тому знаю трохи про Польщу. Тим паче у нас хлопців багато грало в Польщі. Всі відзначали якість баз. Ми, ніби, в 2015 році їздили в турнір з «Шахтерем» й були в Любліні. Там була моя найдовша серія пенальті, ми програли 15:14, навіть я бив пенальті. Мені там було приємно, стадіон хороший, організація також. В цілому, я слідкую за політикою й завжди помічав, який величезний Польща зробила крок на шляху до розвитку за останні 10 років.

На дні народження Маріуша був Зеленський. Чи Ви там познайомились з майбутнім президентом?

Зеленський був і так відомим через «Квартал 95». Коли ми з Донецька переїхали до Києва, я орендував квартиру й поверхом нижче був офіс студії «Квартал 95», тож я щодня бачив Зеленського й всіх інших. Я з багатьма з них дружу.

Як Ви зараз оцінюєте нового лідера нації. Президент, який виріс із коміка до найбільш популярного президента світу, який є відомим не лише в Європі, а й в усьому світі, де люди беруть його за приклад й хочуть мати подібного лідера?

Його фішкою був серіал «Слуга народу» й коли він прийшов до влади, всі шукали в ньому цього героя з серіалу. Хтось вірив, хтось ні, але впевненості не було. Проте це крок, який перевернув всю Україну. Повага Зеленському, адже людина стала справжнім лідером завдяки своїм вчинкам. Він з усім світом спілкується, багато з ким онлайн. Все ж людина вміє працювати на камеру, умовно кажучи. Тому його минуле життя йому зараз допомагає. Він показав, який він сильний і те, як можна комунікувати з усім світом, які слова підібрати. За ним йдуть люди, йдуть всі військові, тому тільки повага.

Головне, щоб це все якнайшвидше закінчилося. Економіка страждає, шантаж з газом, багато проблем. Ба більше, в усьому світі щось коїться: випливає то Тайвань, то Косово, бо Росія всім показала, що можна починати воювати. Росії ж можна.

Роберт Левандовський під час гри зі Швецією в капітанській пов'язці кольору українськго прапора WP
Роберт Левандовський під час гри зі Швецією в капітанській пов'язці кольору українськго прапораŹródło: WP

Роберт Левандовський з‘явився з капітанською пов‘язкою кольорів прапору України. Як Ви до цього поставились?

Це ж не лишень пов‘язка, він й інтерв‘ю давав, це й підтримка, й співчуття. Це справді наш друг, повага велика, бо людина показала свою позицію. Під час війни не може бути нейтральної позиції, як ФІФА ніяк не може визначитись. УЄФА підтримує Україну, а ці все ще нейтральні. Це все одно зло. Ти не можеш посередині бути, бо це зло до тебе прийде. Я взагалі не розумію, чому йому тоді «Золотий м‘яч» не дали. Він дуже сильний футболіст, який ще й обирає сторону добра й миру.

Де Ви почуваєте себе вдома? Де для Вас дім? Чи це рідний Донецьк? Чи вже Київ?

Ми якраз вчора говорили про це з дружиною й зійшлися на думці, що Донецьк був дуже комфортним, не було заторів, місто розбудовувалося, все ідеально було, діти мали до інтернаціональної школи піти. Все для життя. Київ гарне місто, але до його руху нелегко звикнути. Коли повномасштабне вторгнення почалось, ми були вимушені пожити в різних місцях, в Анталії жили. Дружина раніше хотіла жити десь в Європі, тепер же каже, що краще Києва поки не бачила міста. А як приїхала до Києва на декілька днів, аж не хотіла їхати назад, плакала, сумувала, бо частинка її тут. Старші діти народились в Донецьку, молодші - вже в Києві, тут і друзі. Наразі Київ - наш дім.

Дякую Андрію за щиру розмову і бажаємо нових спортивних успіхів та перемог!

Раніше ми писали про Варшавський «Матч миру»

Marian Savchyshyn, редактор VPolshchi

Mateusz Skwierawski, журналіст WP SportoweFakty

d2oe3z4
d2oe3z4