"Боюсь нову вчительку більше за ракети". 1 вересня у часи війни
Зазвичай напередодні першого дзвоника батьківські чати сповнені суперечок на кшталт того, якого кольору мають бути нові штори в класі, скільки вони мають коштувати і чи взагалі варто їх змінювати.
Цього року передшкільні дискусії стосуються геть іншого. А саме, чи варто облаштовувати в укриттях під школами спальні місця для наймолодших учнів. Або як помістити на маленькому браслетику, що його дитина повинна буде носити в школі, і її ім'я, і інформацію про її батьків. І групу крові. Про всяк випадок.
Нинішній навчальний рік стане найважчим в історії України. Станом на початок війні у державі функціонували майже 14 тисяч шкіл.
На сьогодні, за даними міністерства освіти, 269 з них були повністю зруйновані внаслідок бойових дій, понад дві тисячі отримали різного ступеня пошкодження, близько 1300 - опинилися на окупованій території.
Офіс Президента України І навіть той факт, що конкретна школа вціліла, нічого не значить: щодня над українськими містами і селами лунають сирени повітряної тривоги, і ніхто не дасть гарантії, що наступною метою російських бомб і ракет не стане саме освітній заклад.
"Сьогодні важливо, щоб батьки повірили в те, що освітня територія - це територія безпеки", - говорив нещодавно міністр освіти Сергій Шкарлет.
Однак самої віри мало. Міркування безпеки дітей для багатьох українців є головним чинником, який впливає на їхні рішення. Навіть такі, як повернення додому, до України.
Група крові на браслеті
За даними міністерства освіти, з усіх школярів, які навчалися в українських школах до війни, кожен сьомий опинився за західним кордоном - перш за все, у країнах ЄС. У абсолютних цифрах це понад 640 тисяч дітей.
У влади Євросоюзу відповідь на питання про те, що робити дітям, які опинилися на його території, проста.
"Українці, які вирішать залишитися в країні ЄС, повинні вступити до школи у цій країні. Так, це виклик у деяких країнах. В деяких місцевостях буде дуже багато нових учнів… Інший варіант - вам треба повертатися додому в Україну і йти до школи в Україні", - говорила на початку серпня в інтерв'ю "Європейській правді" єврокомісарка з питань внутрішніх справ Ілва Йоганссон.
Однак у української держави інший погляд на розв'язання цього питання.
Reuters "Якщо школа, в якій діти вчилися в Україні, організувала дистанційне навчання, необхідно рекомендувати учням підключитися до нього", - йдеться у спеціальному тексті для закордонних школярів, розміщеному на сайті міносвіти.
Окремо у міністерстві запевняють: вчитися одночасно у двох школах - українській та закордонній - ніхто не змушуватиме, вибір - за батьками.
А батьки дуже часто роблять вибір на користь безпеки. Яка, ніде правди діти, вища таки за кордоном.
Дарина, мати 5-класника Максима, розповідає ВВС, що в їхній "рідній" школі в Боярці, що під Києвом, і укриття облаштували, і частина класу буде вчитися очно, однак повертатися додому з Латвії вона поки що не буде. Виключно через побоювання за безпеку дитини.
"Я побачила у нашому батьківському вайбер-чаті, як обговорюють силіконові браслети з даними дитини, які вона повинна буде носити в школі. Мене вразило, що там треба буде вказувати групу крові. Тобто це браслет не на випадок, якщо дитина загубилася, а якщо вона постраждає від обстрілу. Сама така ймовірність дуже лякає. Тому, поки летять ракети, ми будемо тут", - каже Дарина.
BBC Киянка Оксана влаштувала свою доньку Катю у восьмий клас варшавської школи - адже дитині потрібне спілкування з однолітками, - і залишила на "дистанційку" у дев'ятому класі у київській школі - у розрахунку на скоре повернення додому. "Якщо буде велике навантаження, то, напевно, від котроїсь зі шкіл відмовимося", - каже вона ВВС.
"Вибираю укриття"
У батьків дітей, які перебувають в Україні, свої проблеми. Річ у тому, що міністерство освіти визначило тільки базові критерії для того, де школи не можуть відкритися для очного навчання точно.
Наприклад, школи, розташовані ближче ніж 40 кілометрів від зони активних бойових дій відкритися не можуть у будь-якому разі.
Схожа вимога і до кордону з Росією та Білоруссю, але у ситуації з Білоруссю частині шкіл відкритись таки на прохання батьків дозволять.
На відносно "мирній" території - кожна школа, яка фізично відкриє двері учням, повинна бути обладнана укриттям з двома виходами, електрикою, вентиляцією та каналізацією, які мали під час спеціальної перевірки схвалити фахівці ДСНС.
У крайньому разі - щоб таке укриття розташовувалось не далі за 500 метрів від школи. За словами міністра освіти Сергія Шкарлета, шлях від класу до сховища у дитини мав би забирати не більше ніж десять хвилин.
Telegram За даними ДСНС, такими укриттями на сьогодні можуть похвалитися 59% перевірених українських шкіл.
Однак часто навіть там, де влада дала "добро" на відкриття шкіл, остаточної згоди на це немає від батьків місцевих школярів.
"У нашому чаті сварку про те, можна відпускати дітей до школи чи ні, можна було порівняти хіба що з баталіями між прихильниками і противниками вакцинації від коронавірусу", - сумно посміхається у розмові з ВВС батько двох львівських школярів.
Одні батьки наполягали: дистанційна освіта - це тільки видимість навчання, дитині потрібне спілкування з учителем і однолітками. Інші запевняли: росіяни спеціально цілять саме по школах, тому відправляти туди дітей - вкрай небезпечно.
Facebook Для Олени і її дітей, восьмирічної Уляни та одинадцятирічного Андрія, ця проблема не стоїть. Перші півроку війни вони перечекали за межами Києва, а зараз повертаються до міста спеціально, аби діти пішли до вже знайомої школи.
"Росіяни вже й так забагато у нас забрали. Ми не хочемо дарувати їм ще і освіту наших дітей. Дистанційне навчання - це наче від страху ми маємо кудись ховатися. Не можна постійно боятись. Тим більше для росіян, які стріляють по житлових кварталах, школа і житловий будинок - це однакова ціль", - каже вона.
BBC А її син додає: "Мені страшніше, що у мене буде нова вчителька, а не через війну. Перші три місяці було лячно, а зараз ні".
Проте здобувати освіту потрібно усім, а не тільки тим, хто наважився віддати свою дитину до школи, отож в українських школах запровадили кілька форм навчання:
- "звичайна" очна;
- дистанційна синхронна - це коли частина дітей перебуває в класі, а частина спостерігає за уроком у відеотрансляції, і вчитель може викликати як тих, так і інших;
- дистанційна асинхронна - розроблена спеціально для тих дітей, які записалися до закордонних шкіл: зранку вони ходитимуть до своїх нових шкіл, а увечері отримуватимуть презентації і відеозаписи уроків з України і повинні будуть виконувати з українськими однокласниками тільки підсумкові роботи;
- сімейна - це коли навчати дитину повинні вдома самі батьки, а вчителі будуть тільки час від часу перевіряти її знання;
- екстернат - коли дитина практично не відвідує заняття, але здає всі контрольні в школі.
"Дай, Боже, здоров'я та міцних-міцних нервів вчителям. Я не уявляю, як вони вигребуть цей навчальний рік одразу з чотирма різними формами навчання. Якби я була вчителькою, я б до кінця року не дожила", - каже Марія, мати другокласника одного з київських ліцеїв.
Вона сама, не вагаючись, віддає свого сина на очну форму навчання. "У нашій школі є укриття, туди навіть запрошували на екскурсію, там світло і гарно. А біля мого будинку бомбосховища немає, під час тривог ми сидимо в коридорі. Вибираючи між коридором та шкільним укриттям, я вибираю укриття".
"Наша директорка каже: давайте почнемо (навчання), а там - розберемось. Головне - щоб не було гірше, ніж зараз. Бо так, як зараз, то можна навчатися. Одна тривога на день - ну, дві. Пішли, посиділи. Відбій - піднялися і продовжуємо навчання", - розповідала на батьківських зборах вчителька зі школи Марії.
Поза межами Києва, особливо на селі, ситуація максимально спрощується.
Мати двох доньок-школярок Наталя виїхала з-під Києва на Хмельниччину. В школі у її селі укриття немає, але, з іншого боку, і повітряних тривог не чутно: в селі немає системи оповіщення. Тому діти тут вчитимуться онлайн, але першачкам таки сказали по кілька разів на тиждень приходити до школи - інакше звідки вони взагалі зрозуміють, що таке шкільне навчання.
А Валентина, вчителька у сільській школі однієї з областей центральної України, чесно визнає: на селі, з нестабільним інтернетом і невисоким рівнем зацікавленості батьків в успішності учнів, можливостей організувати повноцінне навчання онлайн просто немає.
Facebook У її школі укриття є. Тому до останнього - навіть після 1 вересня - педагоги переконуватимуть батьків писати заяви на очну форму навчання. А "дистанційників" усіляко стимулюватимуть по кілька разів на тиждень приходити до школи - можливо, навіть за допомогою сільського голови.
"Будемо говорити, що вересень - це єдиний шанс дітям походити у школу. Далі почнеться ковід і все одно нас закриють", - каже Валентина. Поки що назбирати більшість голосів батьків за очне навчання - саме це дало б можливість відкрити двері класу для учнів - вдалося лише в двох класах з одинадцяти, але боротьба Валентини і її колег триває.
Licencjodawca "Сподіваюся, знову прийдуть діти"
А директор ліцею №3 Ірпеня, що під Києвом, Станіслав Федоров, може і радий був би мати вибір, очне навчання влаштувати для своїх учнів чи дистанційне. Але його ліцей потрапив під обстріли на самому початку війни. Тут згорів дах, вибило вікна. Навіть після цього ліцей продовжував бути прихистком для кількох тисяч мешканців навколишніх будинків.
З 1 вересня ліцей відкриє навчальний рік, але тільки у дистанційній та сімейній формах навчання: вчителі вестимуть уроки зі своїх домівок. Хоча, додає Федоров, і домівок у багатьох з них теж немає. Зрештою, продовжує він, до Ірпеня повернулася лише половина ліцеїстів: решта - у інших регіонах України або за кордоном.
Facebook "Сподіваюся, що до моєї школи колись знову прийдуть діти, - каже Федоров. - Зрештою, критичних руйнувань будівля ліцею не зазнала. Найбільша проблема - згорілий дах. Дощ зробив навіть більше, ніж війна. Але це все можна відновити. Якраз шукаємо гроші на ремонт. Якщо кошти будуть, за рік можна впоратись".
"Чекаємо перемогу і ніякого негативу"
А тим часом зранку 1 вересня усі школи України провели для своїх учнів, де б і за якою формою вони не навчалися, перший урок, який цього року мав назву "Ми українці: честь і слава незламним".
"Важливо, що навчальний рік починається. Важливо, що навчання триває, і що знання про Україну не переривається, бо це знання дає нам міцність. Це знання стало нашою зброєю. "Знати" і "захищати" завжди йдуть поруч. Знати понад тисячолітню історію нашої державності й захищати, коли хтось каже, ніби України не існувало", - говорив у спеціально записаному ранковому привітанні з днем знань Володимир Зеленський.
EPA-EFE, REX, Shutterstock "Ми всі знаємо, що перемога буде. Ви всі знаєте, що перемога буде. У вас вкрали частину дитинства, частину юності... Але ви вільні. Завжди будете. Тож будьте гідними своєї волі і нашої України", - продовжував він.
На самому уроці пафосу теж не бракувало: зрештою, за сорок хвилин вчителі повинні були розповісти учням і про багатство української природи, і про її віковічні традиції, і про зенітно-ракетні комплекси, якими українські військові боронять свою землю.
Проте початок уроку в третьому класі однієї київської школи - у столиці України всі перші уроки проводилися в онлайн-режимі - діти витратили на те, аби поділитися враженнями про те, де вони зараз і як вони пережили це непросте літо.
"Ми перші кілька тижнів жили в Києві в метро. Спали на підлозі. Було багато людей, але страшно не було. А зараз взагалі нормально", - говорила одна дівчинка.
"Ми зараз в Польщі. Додому хочеться, але в школу не дуже", - говорив її однокласник під сміх друзів.
"Вибачте, я з вами хвилин 15 побуду, а потім піду на урок в голландську школу", - виправдовувався ще один хлопчик.
І от нарешті з екранів "Зуму" пролунав запис калатання шкільного дзвоника: навчальний рік офіційно розпочався. За спинами дітей у віконцях чатів було видно обличчя їхніх батьків, які, здається, переживали ще більше ніж їхні школярики.
"Все буде добре. Чекаємо перемогу. Ті, хто йдуть до школи офлайн - правильно збираємо дитину. І ніякого негативу, у всьому треба шукати позитив", - попрощалася з ними вчителька і почала перший у цьому навчальному році урок.
Імена деяких героїв статті змінено за їхнім бажанням.
Святослав Хоменко, Діана Куришко ВВС