Чи зробить Україна великий прорив на фронті
ЗСУ намагаються перехопити ініціативу у сил РФ до настання зими. На півдні триває контрнаступ, і зараз українці готуються розширити його на сході, щоб повернути втрачені землі на Донбасі та навколо Харкова.
Журналіст ВВС Квентін Соммервіль і оператор Даррен Конвей відвідали позиції одного з підрозділів українських військ.
Запах спалених соняхів просочує все навколо. На полях розриваються російські касетні бомби, підпалюючи врожай, який навряд чи вже зберуть.
Полем гуркоче самохідна гармата, її гусениці рвуть донбаську землю. ЗСУ утримують цю територію на сході України - територію, яку Володимир Путін назвав своєю головною військовою ціллю. За його словами, армія РФ діятиме тут "поетапно". Але поки що весь її прогрес зведений до нуля.
В повітрі, серед диму й пилу, відчувається ще щось — очікування. Тут, на Донбасі, і далі на північ, на підступах до Харкова, другого за розмірами міста України, збройні сили країни готуються до контрнаступу.
Я щойно повернувся з Херсонської області, де контрнаступ вже триває. Наразі українці прорвали там позиції росіян щонайменше у трьох місцях.
BBC Тут, на Донбасі, хлопці не дуже балакучі. Нашій групі заздалегідь не кажуть, куди нас відвезуть, а речник частини, яку ми відвідали, просить не вказувати її назву в статті. Він також знімає розпізнавальні знаки з бійців, яких ми знімаємо.
Серед гуркоту артилерії, під прикриттям дерев я спілкуюся з 35-річним Артемом.
За його словами, ми десь на північ від міста Сіверськ, приблизно за 8 км від російської лінії фронту.
"Як близько ви до них підходите?" - запитую я.
"На тридцять метрів, хочете подивитись?" - пропонує Артем.
Тут облаштовані оборонні позиції, але успіх біля Херсона спонукає багатьох думати, що тут і далі на північ буде новий наступ.
Мене ведуть до рудого бійця з позивним "Сварог". Йому 26, а обличчя - дитяче, якби не борода.
"Без неї я б виглядав на 18", - усміхається він. Але шість місяців війни далися взнаки.
Його підрозділ брав участь в найзапекліших боях у сусідніх Лисичанську й Сєвєродонецьку, де чисельність і можливості ворога значно переважали.
Зараз все інакше. "Їх вже не так багато, - каже "Сварог". - В наступ йдуть не батальйонними групами, а взводом чи підрозділом".
Командир однієї частини пояснив, що зараз на одного бійця ЗСУ припадає три супротивники. У Сєвєродонецьку співвідношення сил було один до семи.
Мене ведуть на передову позицію. Обстріли тут постійні, але на відстані. Однак є безпосередня загроза - протипіхотні міни. Поки ми йшли стежкою до річки, я нарахував їх п'ять.
На березі річки - низка окопів, там мене просять говорити тихо.
"А де росіяни?" - запитую я бійця. Він вказує на протилежний берег річки, метрів за 30.
Поруч — вирви, снаряд від відпрацьованої російської ракети. Мені пояснили, що це насамперед спостережний пункт, а не бойова позиція. "Але якщо буде загроза, що вони перейдуть на наш берег, ми відкриємо вогонь", - каже солдат.
У сусідньому селі я зустрічаю 65-річного Сергія і його собаку Муху.
"Чому ви не їдете звідси?" - ставлю я очевидне запитання.
"Мої батьки жили й померли у цьому будинку, - пояснює він. - Я не можу нікуди поїхати. Я відправив дружину, і живу тут один. Все гаразд, у мене є їжа і невелике господарство. Собака не голодний".
Сергій каже, що пишається тим, що він українець. І додає, що вірить в Україну і в її збройні сили.
BBC Але не всі місцеві поділяють позицію Сергія. Бійці кажуть, що є й такі, які їх не підтримують.
Ми йдемо зруйнованим сільським провулком. Десь голосно гагакають гуси, майже перекрикуючи гул артилерії. Нас запрошують на подвір'я, всіяне виноградною лозою й трояндами. Родина займається своїми справами, ніби довкола й не вирує війна.
Юлія, 35-річна вихователька дитячого садка, сміється, коли я запитую про життя в умовах цієї загрози. "Уявіть, що до вас прийшла війна, і ви маєте зібрати речі й залишити свій дім за 24 години, - каже вона. - Ви, як і я, спробували б втримати те, на що витратили все своє життя".
Поруч стоїть її сестра Ліля. У день нашого візиту їй виповнилося 19. На зап'ясті у дівчини татуювання - dulcius ex asperis, що латиною означає "Життя солодше після випробувань".
Їхній батько незадоволений діями українського уряду, докоряє за відмову від переговорів. "Вони мають сісти за стіл і дійти згоди. Це - неправильно так продовжувати", — каже він.
Юлія не погоджується. "Ми розуміємо і віримо, що розум переможе. Почекаємо місяць-другий, доки лінія фронту вирівняється, і тут знову все буде добре", - тихо каже вона.
BBC За кілька днів я вирушаю на південь, де зустрічаюсь із Русланом, начальником польового шпиталю. Попри щоденні втрати й катастрофи цієї війни, він просто фонтанує позитивом. Коли ми домовлялися про зустріч у селі поблизу лінії фронту, я запитав, як я його знайду.
"Шукайте кудлату "швидку", ви її не пропустите", - відповів він.
І дійсно, до сільської зупинки під'їхала автівка, вкрита саморобною камуфляжною сіткою, як їжак на параді. Ми швидко їдемо за ним до прифронтового "стабілізаційного пункту", де пораненим солдатам надають невідкладну допомогу.
Про особливості бойових медиків ходять легенди. Тож не дивно, що коли ми приїхали, Юрій, хірург шпиталю, був в одних камуфляжних шортах. А в руках - металошукач. "Золото шукає", - пожартував Руслан.
За кілька хвилин у Юрія запищав навушник, і він маленькою армійською кельмою витягнув із землі чорну грудку руди. "Це просто хобі", - зніяковіло пояснив він.
Шпиталь весь завалений медикаментами. "Ми дуже вдячні іноземним донорам, - каже Руслан. - Ще навіть не встигли розпакувати".
Він показує мені свій блокнот, де записує усі травми, які вони лікували за останній місяць. Час прибуття, ПІБ, вид травми. "Чим більше тексту на сторінці, тим складніша справа", - пояснює Руслан.
Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний заявив, що з початку війни загинуло близько 9 тисяч українських військових. Втрати й поранення окремих підрозділів є суворою таємницею.
Але у товстому блокноті Руслана було менше смертей, ніж я собі уявляв. "З 2014 року ми пройшли довгий шлях", - каже він, маючи на увазі швидку модернізацію українських сил і бойових медиків, зокрема.
BBC Навколо працює українська артилерія. Поруч веде вогонь потужна гаубиця M777, а вночі ми чуємо, як стріляє HIMARS. Ця реактивна система залпового вогню допомогла підготувати ґрунт для наступу на півдні, і є надія, що так буде й на сході.
Я сиджу поруч із Владом, худорлявим 26-річним хлопцем, який зараз працює водієм "швидкої". До війни він був механіком на фрегаті "Гетьман Сагайдачний", який затопили, щоб не дістався ворогу.
Раптом під'їжджає вантажівка, ззаду чути крики. Шпиталь працює в режимі радіомовчання, тож про постраждалих дізнаються, коли їх привозять вже до дверей.
Перший чоловік йде сам, але його права рука звисає, на плечі - зівуща рана. Від сили вибуху, що прогримів поруч, йому зламало руку. Другий чоловік стогне і кричить, Влад разом з іншим медиком заносять його на ношах. Він весь в осколкових пораненнях.
Наступні 15 хвилин польовий шпиталь працює спокійно й рішуче. Юрій займається пораненим на ношах, йому допомагають медсестри. Старший лейтенант Віктор - чоловіком з пораненою рукою. Пацієнтів швидко перев'язують і вкривають тепловими ковдрами, а потім відправляють на подальше лікування.
"Ми маємо близько години, щоб швидко надати медичну допомогу до того, як пацієнт потрапить до лікарні, - пояснює Юрій. - Там ним займуться травматолог і хірург". Ці двоє поранених одужають, але солдат із серйозною травмою навряд чи повернеться до війська. Руслан сідає і записує в блокнот ще два імені.
Пізніше цього дня буде ще четверо поранених, а тим часом Руслан веде нас до окопів. Починається мінометний обстріл. Кулі влучили в дерева, що стояли за нами.
"Добре, що не в ціль, - сміється він. - Ось вам і російська точність".
Я запитую, як їм вдається вивозити поранених під постійними обстрілами. "Ніхто не буде наражати на небезпеку персонал. Як би важко це не звучало, але не можна втрачати сили, людські ресурси й транспорт".
"Коли настає затишшя, коли бій припиняється, у противника закінчуються боєприпаси, тоді негайно відбувається евакуація, - каже він. - А до того часу вони намагаються врятувати [постраждалих] на місці всіма наявними засобами. Ми вже втратили надто багато бойових медиків".
Починається дощ, ми залишаємо лінію фронту.
Закінчується літо, далі піде негода, листопад, зима. Бойові дії можуть "заморозитись".
Але зараз у повітрі відчувається щось інше - очікування того, що після кількамісячної паузи Україна ось-ось завдасть противнику потужних ударів у відповідь.
Квентін Соммервіль BBC News, Донбас, Україна