Дана Винницька з Dagadana: роботу музиканта я трактую як місію

Яким для вас був день 24 лютого?

Я пам’ятаю, що я прокинулася близько 7 години ранку. В мене задзвонив будильник, здавалося би, у звичайний день, коли я збираю свою доньку до школи. Я взяла свій телефон та прочитала коротке повідомлення від своєї подруги: "Війна". Після цього в мене почало терпти ціле тіло, я не могла рухатися. Мене охопив жах, ми одразу гарячково почали шукати новини. Здавалося би, що це продовжується якийсь сон, що це не може бути правдою. Я довго не могла встати з ліжка, десь лише за 40 хвилин я змогла порушитися, відвезти дитину до школи та думати, що буде далі.

Мій чоловік ще до початку повномасштабної війни, бо війна триває з 2014 року в Україні, сказав, що в разі такої ситуації - поїде в Україну. Коли він мені це говорив ще до 24 лютого, то я нервувалася з цього приводу. Навіть не з особистої точки зору, а з точки зору дитини. Я усвідомлюю, що рішення піти на фронт, воно може мати дуже різні наслідки. 

Але коли дійшло до факту повномасштабної війни, то я розуміла, що немає місця на своє особисте. У нас зараз , в українців, одне особисте - це наша земля. Не треба здавати жодні тести ДНК, щоб розуміти, що ми одна родина. Не важливо хто якою професією займається, який має вік - зараз всі працюють на одну справу. Немає великих та малих речей: кожна думка, кожен рух, кожна молитва, заграний концерт, сплетена сітка. Я вже не говорю про наших героїв та героїнь, які стали прикладом мужності для цілого світу.

Яка була ваша перша дія після цих емоцій?

Спочатку нам з чоловіком треба було піти до нотаріуса та вирішити всі формальності, написати довіреність, бо ми маємо дитину та є речі, де рішення приймається двома батьками. Це був один з найскладніших моментів, коли нотаріус зачитував, які тепер я буду мати повноваження стосовно дитини. Протягом дня ми займалися різними формальностями, а також такими дурницями, як те, що мій чоловік зазвичай займався оплатою рахунків. Я повинна була перейняти ті обов’язки, якими він займався у нашій сім’ї.

Трохи поплакали, трохи усвідомили те, що відбувається. А коли чоловік поїхав, то я зрозуміла, що кінець плачу та розпачу - це має мало сенсу. Одразу ринулася в різні активності: допомагала людям в пошуку житла, шукала ліки, досліджувала як і де можна купити каски і бронежилети. Говорила зі своєю професоркою піаністкою з Івано-Франківська і в певний момент розсміялися, бо хто би міг подумати, що ми будемо говорити не про мистецтво виконання Баха, а про типи бронежилетів.

Потім я зрозуміла, що такий вибух масового волонтерського руху він дещо заважає тим людям, які цим займаються багато років професійно. Ми почали з Дагою, моєю подругою та партнеркою по групі, кожного ранку вести програму на радіо, де розповідали про Україну. Про історію, культуру, вчили поляків української мови, запрошували гостей, які розповідали про те, як реально можна допомогти Україні. Говорили теж про допомогу полякам, бо ми розуміємо, що ця ситуація не на день чи два, а психологічна підтримка треба і для тих людей, які тікають від війни, а також для тих, хто почав допомагати та побут яких дуже змінився. Я сама прийняла в себе семеро людей та двох котів, спала по кілька годин - це був складний для мене досвід. 

Потім нас активно почали запрошувати на благодійні концерти і я побачила, що як радіо, так концерти приносять дуже зовісм інший і якісно кращий ефект. На аукціоні на радіо ми зібрали 756 тисяч злотих. На першому концерті ми зібрали 100 тисяч злотих, на великому телевізійному концерті зібрали близько 5 мільйонів злотих. Я зрозуміла, що мушу зосередитися на своїй роботі, бо вона приносить набагато більшу користь для України. 

Війна триває на всіх рівнях і не обов’язково брати до рук зброю. Зброя слова, музики, культурного діалогу - це теж частина війни. Я думаю, що поняття культурного фронту є ширшим і виходить за рамки України. Я відчуваю себе причетною та почуваюся воїном саме в цій сфері.

Як, на ваш погляд, виглядає зараз українсько-польська спільнота? Вона змінюється, справді ж?

Я живу в Польщі з 2013 року, ще до Майдану. Я завжди дуже любила поляків, це нам дуже близький народ, я завжди любила їхнє почуття гумору, загалом у них багато чому можна повчитися. У нас були різні історичні моменти, це, до речі, один з улюблених інструментів російської пропаганди: тільки зближуються наші стосунки - одразу мають з’являтися статті на болючі історичні теми. Тема, яка пов’язана з політикою історії, дещо охолодила наші стосунки, але бачимо глобально, що взагалі в Європі праві рухи набувають більшої сили.

Те, що діється в Україні зі сторони російської армії, не можу це звірство назвати людською поведінкою. На противагу цим страшним речам - у Польщі я відчуваю Божу присутність. Відчуваю це фізично в їхніх діях, емпатії, співчутті, в любові. Зараз ми як ніколи близькі.

Зараз на польському телебаченні від експертів можна часто почути фразу "у нас війна". Поляки відчувають цю війну також як свою?

Так, є це відчуття максимального братерства. Такого зближення українського та польського народів, принаймні за моє життя, ще не було. Зараз відчувається неймовірний момент єдності. Те, що відбувається між нашими народами, щось абсолютно унікальне. Це новоствір, який у майбутньому процвіте на різних рівнях тільки добрими плодами. 

У вас українського-польська музика, пісні мають слова двома мовами. Чи є у вас відчуття, що слова, які були написані до 24 лютого, набрали іншого сенсу?

Нам здавалося, що ці пісні є дуже актуальними у 2021 році. Ми написали пісню-побажання для двох наших країн: Україні ми бажали, щоб ніхто не крав нашу землю, щоб не пролилася жодна крапля крові на марне, щоб кожен почувався вільним та був собою, щоб всюди була чутна калинова мова, щоб голоси наших мудрих дітей було чутно на світі. Тоді я думала про Схід, Крим, а зараз масштаб збільшився. Натомість зараз, співаючи цю пісню, я особливо сильно відчуваю її актуальність сьогодні. І там ми співаємо про такі речі:

Гой ти наша пані, пані Газдине, ой дай Боже,

У тебе в домі так, як у раю, ой дай Боже,

У тебе на землі все колоситься, ой дай Боже,

Всюди чути мову, мову калинову.

В першому куплеті я говорю те, що я вже бачу нашу країну після завершення війни. Ми, самі українці, маємо пройти досить довгий шлях до усвідомлення своєї ідентичності та значення мови. Для мене ця війна є моментом багатьох роздумів. Бо в першу чергу ми зараз відстоюємо свою культуру, свою мову, ми маємо остатночно утвердити право бути собою на своїй землі. І всі хворобливі зазіхання з боку Росії послати за напрямком російського корабля.

Російської культури, концертів у Польщі буде менше?

Мені важко це передбачити. Глобально у світі триває кенселінг російської культури, для мене він є абсолютно обгрунтований. Це вже совість кожної країни та окремо кожної культурної інституції.

Колись до нас, як до польсько-українського гурту, звернувся театр чи то з Челябінська, чи ще з якогось російського міста. Написали, що дуже їм припала до душі наша музика і хотіли б вжити її у своїй виставі, питалися у нас дозволу. Ми сказали, що абсолютно підтримаємо їх в цьому, якщо вони на сторінці свого театру напишуть, що Крим є українським і вони виступають проти агресії на Сході України. Вони нам сказали: "Що ж ви так одразу про політику, ми поза політикою". Ми відповіли, що якщо вони не мають відваги про це заявити, а поняття мистецтва для них поза політикою - то нам немає про що говорити.

І вони відмовилися?

Звичайно. Наша співпраця на тому закінчилася. Це просто показує, що є глобальна тенденція: музиканти, актори, театри поза політикою - це вже пісня, яка давно заспівана. Якщо ви нічого не говорите, не проявляєте позиції, мовчите, коли ваші земляки вбивають дітей та ґвалтують жінок - нам немає про що говорити. 

На противагу - як вам підтримка від польських колег артистів?

До мене подзвонив Каміл Беднарек (польський співак та автор пісень - ред.). Він сказав, що його серце розривається від того, що відбувається в Україні, і він хоче написати пісню, яка дасть сили українським людям та покаже, що вони не самі в цій боротьбі. Звичайно ж я відреагувала з великим ентузіазмом, так вийшла наша пісня "Nad zieloną miedzą", яка поєднала багатьох артистів: Януш Смочинський, Матеуш Смочинський, Олена Яременко, Агнєшка Мушял, Дагмара Грегорович, Матеуш Отремба. Вдалося створити пісню, яка не тільки підтримує українців, а всі кошти від неї йдуть для постраждалих внаслідок війни в Україні. 

Ми співали на концерті разом з Каєю пісню про сестринство, там були слова "Жодна дама не буде боротися сама". Кая - це польська артистка, культова постать, співати з нею було хвилюючим моментом. Але зараз я не сприймаю це як музикант, кожен вихід на сцену зараз це щось інше. Раніше б я була найщасливішою на світі, а з війною все змінилося. Виходячи на сцену я стараюся в той чи інший спосіб допомагати Україні - тут в Польщі - важливим є зближення наших культур.

Всі ці ініціативи, співпраці з польськими артистами, вони крім виміру підтримки несуть теж реальну фінансову допомогу, підтримують організації. Свою роботу як музиканта я трактую як місію. 

Що є для вас зараз світлом у темряві?

Останнім часом моє життя складалося з маленьких та великих чуд. Плакала я від двох причин: від українських новин та від зворушення. Власне польське прийняття, їхнє серце, активність як друзів, так і людей, яких я до цього ніколи не знала - це стало для мене власне цим світлом, надією. Ми не самі в цій боротьбі. 

Vladyslav Yatsenko, журналіст VPolshchi