Херсон, який Україна не має права  втратити

Найбільшою ж цінністю Херсонщини є люди. Це справжні патріоти, які, опинившись під окупацією, продовжують чинити опір російському війську і призначеній ворогом адміністрації.

Редакція VPolshchi зустрілася з Юлею, котрій довелося з двома малолітніми дітьми  (5 та 11 років) два місяці перебувати в окупованому Херсоні. Молода українка ділиться з нами болісним спогадом про досвід існування під окупацією.

Marian Savchyshyn, редактор VPolshchi: 

Вітаю Тебе в Польщі і дуже радію, що Ти  з дітьми нарешті в безпеці. Ми знаємось з Тобою кілька років, бо завжди бачились під час відпочинку в Скадовську та на Джарилгачі. Мені особливо сумно усвідомлювати, що сьогодні ці українські курорти перебувають під окупацією, як і більшість території Херсонської області. 

Юлія:  вітаю Мар‘яне, дякую, що цікавишся долею моєї рідної Херсонщини. 

Те, що там відбувається зараз, боляче ріже моє серце. Але я знаю, що мій Херсон обов'язково звільнять і ми знову зустрінемось на чудовому Джарилгачі.

Як усе почалося 24 лютого? Що відбувалося в Херсоні?

Юлія:  Я прокинулась від дивних звуків  приблизно о  п’ятій годині ранку. Вставши з ліжка, пішла поглянути у вікно і побачила в напрямку аеропорту величезні  стовпи чорного диму, які здіймалися в небо.  Задзвонив телефон, моя подруга Оксана стривожено повідомила: "Почалася війна".

Я не могла нічого відповісти, відклала телефон та пішла в дитячу кімнату до моїх синочків, вони ще спали. Я вирішила їх розбудити, діти миттєво прокинулись, я їм сказала, що сьогодні вони не підуть в садок та школу, бо почалась війна, і розплакалась.

Я не розуміла, що зі мною відбувається і що маю робити. Я запанікувала, мої руки трусилися і сльози не переставали летіти з моїх очей. Цей стан тривав кілька хвилин, але врешті мені вдалося опанувати себе, я міцно обійняла своїх дітей і сказала, що потрібно швидко готуватися до втечі. Ми почали збирати речі першої необхідності та документи. Я хотіла переглянути новини, щоб зрозуміти, куди саме нам тікати.

Ввімкнувши телевізор, я одночасно почала переглядати новини на інтернет-ресурсах. За кілька хвилин ми почули серію вибухів, а відлуння обстрілів ставало все ближчим. Згадала про батьків і зателефонувала до мами, котра живе біля Херсона. Вона була теж шокована. Після розмови з мамою я зателефонувала ще до кількох знайомих та родичів. Усі теж панікували, ніхто не міг сказати, що робити далі в цій ситуації.

З новин я дізналася, що Росія напала на Україну і бомбардує всю територію. Тоді в мене повторився приступ паніки. Єдине, що мені допомогло опанувати себе, - це мої діти. Я розуміла, що мушу їх врятувати. 

Ми швидко зібрали найнеобхідніше і вирішили сховатися в бомбосховищі лікарні, котра знаходиться недалеко від нашого будинку. Вийшовши з дому, ми побачили, що нашою вулицею їдуть танки та бронеавтомобілі. Від переляку ми швиденько повернулися додому. Увесь день було чутно вибухи й обстріли, ми не могли вийти з дому, адже це було небезпечно. Ми боялися навіть підходити до вікон. Коли я в них дивилася, то бачила жахливі сцени, немов із фільму про війну, але це була реальність і я не була до неї готова. Я досі не можу повірити в це.

Чи весь цей час, котрий Ти з дітьми провела в Херсоні, після 24 лютого, ви були змушені ховатися вдома чи підвалі? Було небезпечно виходити з дому?

Юлія: Виходити кудись з дому ми почали, мабуть, за два тижні до того, як виїхали з Херсона 29 квітня. Та й вийти можна було тільки в одне місце - до магазину. Більше нічого не працювало, лише декілька магазинів у місті. Та й там майже нічого не можна було купити. Були проблеми з основними продуктами. Доводилось вистоювати довжелезні черги за хлібом чи молоком. У місті, окрім комунальних служб, майже нічого не працювало. У перші тижні окупації також не курсував громадський транспорт. Ті, у кого був власний автомобіль, боялися ним пересуватися, бо окупанти могли забрати авто без пояснень. Люди не виходили на вулицю, усі боялися зустрічі з російськими солдатами, котрі були дуже агресивними та могли зґвалтувати чи навіть вбити без жодних причин. 

Усе місто перекроєне блокпостами, а на вулицях багато танків та бронемобілів. Щоб дістатися з одного району міста в інший, потрібно пройти блокпост, а деколи навіть кілька. На них постійно перевіряли документи й телефони. Шукали будь-яких фото чи доказів симпатії до України. Людей, у котрих знаходили якісь фото чи публікації в соцмережах, арештовували. Більшість із них після цього безслідно зникали.

Серед солдатів ми бачили багато бурятів, чеченців, а також прапори Абхазії та ДНР/ЛНР. Росіяни з прапорами Росії також були і їх я бачила в дуже великій кількості.

Чи Ти бачила бої в  Херсоні?

Юлія: Все, що я могла побачити, - це крізь вікна з лікарні або моєї квартири. Часто було страшно в них заглядати. Гул від пострілів та вибухів не припинявся перші тижні. І вдень, і вночі було чутно постріли та звуки вибухів.

Окупанти досить легко і швидко ввійшли до міста та зайняли його. Вони вбили значну кількість українських військових та прикордонників, які намагалися чинити їм опір.

Відразу після входу росіян до Херсона велися складні вуличні бої, було страшно, і ми з дітьми кілька діб не покидали підвалу лікарні. Росіяни розмістили дуже багато танків та бронемобілів у житлових кварталах. Час від часу окупанти направляли гармати танків у бік житлових будинків, шкіл та лікарень. Декілька танків були поруч з нашою лікарнею. Ми бачили, як танки розвертались або взагалі зникали з-під лікарні, коли бої затихали. 

Таким чином херсонців тримали у заручниках. 

Як себе поводили росіяни, коли місто було цілком під їхнім контролем?

Юлія: Почалися ще жахливіші речі. 

Окупанти мародерили, ґвалтувати жінок і дітей. У місті всі говорили про зґвалтування та вбивства, викрадення автомобілів, коштовностей, побутової техніки, меблів. Почалося полювання на волонтерів та активістів. 

Багато моїх знайомих втратили свої автомобілі та техніку. Росіяни заходили в під’їзд, стукали у двері, а коли їм відчиняли, то виносили з квартири все, що їм сподобалось. Якщо ж господарі не відчиняли, то росіяни вибивали двері, а тоді розстрілювали мешканців і ґвалтували жінок чи дітей. Усі про це чули і знали, тому боялися потрапити на очі окупантам. Перший місяць окупації мешканці Херсону провели або в підвалах, або у своїх домівках. Ми були сильно налякані, тому чекали, що українська армія прийде нас звільняти. 

Як херсонці зустріли окупантів? Чи були такі, що їм допомагали?

Юлія: Мешканці Херсона не раділи приходу російських військових. Адже ми зіткнулися з варварами, котрі переповнені ненавистю. Вони дико реагували на всі прояви цивілізації в місті та насміхалися зі страждань своїх жертв. 

Складалось враження, що основною ціллю росіян було відбирання автомобілів та техніки.

Незважаючи на страх та численні випадки вбивств мирного населення, херсонці виходили на багатотисячні мітинги-протести. Героїчно демонстрували окупантам, що Херсон - це Україна і херсонці не хочуть тут бачити російських солдатів. Кожен противився окупації, як тільки міг. 

На протестах були випадки, коли мирним людям стріляли в ноги та кидали світлошумові гранати. Але навіть це не залякало херсонців. Ми продовжували виходити на мітинги. 

На жаль, в Херсоні щоденно зникала величезна кількість людей. Люди зникали безслідно і часто після того, як на них доносили інші.

Є багато каналів у Телеграм, котрі заповнені оголошеннями із фото зниклих людей. По місту також можна побачити розклеєні оголошення про пошук зниклих мешканців.

Я не чула, щоб хтось відкрито допомагав росіянам або ж підтримував їх. Таких колаборантів місцеві мешканці могли позбавити життя.

Чи відрізняється ситуація в інших окупованих населених пунктах Херсонської області від ситуації в Херсоні?

Юлія: Ситуація жахлива, а найскладніше в селах Херсонщини. Там відбуваються масові зачистки мирних жителів, повний хаос та звірячі вбивства. Мої знайомі, котрі живуть в одному з сіл недалеко від Херсона, розповіли мені про щонайменше кілька десятків вбитих мирних мешканців. Їх вбили лише за те, що вони спілкувалися українською мовою. Вбивають також за те, що хтось має гарний будинок чи автомобіль. Дуже часто перед вбивством молодих жінок ґвалтують. Я чула, що ґвалтують і вбивають малолітніх дітей, навіть немовлят.

Коли Херсон та область звільнять від окупації, світ дізнається про жахливі речі, котрі в порівнянні з геноцидом у Бучі матимуть значно більший масштаб.

Зараз багато інформації неможливо донести до загалу через те, що там часто немає мобільного зв’язку та Інтернету.

Як відбувалася ваша евакуація?

Юлія: Я постійно думала про виїзд з Херсону на підконтрольну територію України. Було дуже небезпечно, адже майже щоденно бойовики грабували та розстрілювали евакуаційні колони. І люди, що виїхали, часто ділилися інформацією про те, що їм довелося пережити на блокпостах росіян. Я хвилювалася за дітей. Боялась, що їм буде важко в дорозі, але було зрозуміло, що залишатись вдома є значно небезпечніше.

Ми кілька разів пробували покинути окуповану територію, але кожного разу нас завертали на майже останньому блокпості. Такі спроби тривали 7-10 годин і супроводжувалися детальними обшуками та перевіркою телефонів. Росіяни переглядали кожну нашу валізу і навіть кишені одягу. Усі телефони перевіряли дуже детально. Вони шукали фото та доказів симпатії ЗСУ. Нас про це попередили, тому ми видалили все, що могло б звернути на себе увагу. 

Кожного разу після того, як нас повертали назад, я плакала з розпачу. Після важкої дороги та емоційних спілкувань з ворожими солдатами в мене згасала віра в те, що нам вдасться виїхати з Херсона. Найбільше я хвилювалась за дітей. Я не хотіла навіть уявляти, що їм доведеться залишатися в окупованому ворогом місті. 

Після невдалих спроб евакуюватися ми поверталися додому в Херсон. Трохи відпочивши, заново починали шукати можливість виїхати.

Волонтери, котрим вдалося нас евакуювати до Одеси, є справжніми героями, ми будемо вдячні їм завжди. 

Було прийнято рішення їхати іншим шляхом - через окупований Мелітополь. Нам довелось пройти більше, ніж сто блокпостів, і на кожному відбувалася перевірка всіх наших речей та телефонів. Я бачила на цих блокпостах різні прапори, чеченських було найбільше. Були також прапори Осетії, ДНР/ЛНР та російські. 

Загальний час евакуації з Херсона до Одеси склав дві доби. Хоч звичайно таку відстань можна подолати за три години. 

Нам доводилось стояти в кількагодинних чергах, було душно та незручно, оскільки весь автобус був забитий людьми та їхніми багажами. У нас швидко скінчилась вода, і мені довелося йти просити воду в село, поруч з яким ми стояли в черзі. Там місцеві розповідали, що такі черги тут - щоденне явище і що часто транспорт з бажаючими евакуюватися розвертається назад. 

На щастя, з нами такого не трапилося, і врешті нам вдалося добратися на територію, підконтрольну Україні. Коли після довгої та виснажливої дороги та більше ніж сотні блокпостів окупантів ми побачили українських солдатів, то хотілося їх обіймати і цілувати. Ми усі плакали й дякували їм.

Що було далі? Які Ваші плани на майбутнє?

Юлія: В Одесі мені було потрібно виготовити закордонні паспорти для моїх дітей. Я планувала їхати до Великобританії, де мені обіцяли допомогти з прихистком та житлом. Виготовлення документів зайняло більше двох тижнів. Поки ми чекали на них, нас приймали в кількох центрах для внутріньошньо переміщених осіб. Один з них був на базі лікарні, а інший у приватному готелі. Нас забезпечували простими обідами та психологічною підтримкою. Новими та дуже болючими для нас були повітряні тривоги і сирени, які лунали під час загроз бомбардування міста й області. У Херсоні бомбардувань не було, там ми майже не чули сирен. Було дуже страшно, коли в Одесі ракетою поцілили в житловий будинок і від вибуху загинули люди. 

Ми рахували години до встановленого нам терміну виготовлення паспортів. Я мріяла про спокійний сон для себе та дітей.

Коли ми нарешті отримали паспорти, то вже інші волонтери відвезли нас до Варшави. Там нас прийняли та забезпечили усім в Sieć Badawcza Łukasiewicz – Instytut Lotnictwa. Ми вперше від початку війни відчули себе в безпеці. 

Інститут не лише забезпечив нас житлом і харчуванням, а й допоміг з транспортом до міста Щецін, звідки нас забрав поручитель з Великобританії. Colin Beckett і його дружина Christin Beckett допомогли нам отримати піврічні англійські візи та надали нам своє житло. Ми збираємося провести цей час у них. Будемо покращувати з дітьми нашу англійську та обов’язково допомагатимемо ЗСУ.

Чекатимемо деокупації Херсона і швидкої перемоги України над підлим і диким агресором-окупантом.

Слава Україні!

Дякую, Юліє, за щиру розмову! Бажаю, щоб у Вас все було добре і щоб ми знову могли насолоджуватися ласкавим херсонським сонцем Скадовська.

Marian Savchyshyn, редактор VPolshchi