Христина Тимановська: я наполовину українка, мої батьки родом з України

Привіт, Христино, радий вітати Тебе і дякую за знайдений час для нашої зустрічі. Як Твої спортивні успіхи та досягнення?

Привіт і дуже дякую за запрошення.

Зараз у мене багато тренувань та справ пов'язаних з підготовкою до змагань. І дещо зіпсутий настрій через неможливість взяти участь в польському чемпіонаті.

Що Ти відчуваєш у зв’язку з тим, що не змогла взяти участь у польському чемпіонаті?

Відчуваю образу за те, що довелося пропустити чемпіонат. Довелося пропустити зимовий сезон через те, що не було громадянства взимку, була надія на те, що влітку я все-таки буду нормально стартувати і поїду на чемпіонат Польщі. І від цього, можна сказати, залежав мій фінансовий стан, бо якби на чемпіонаті я би потрапила у трійку, в чому я не сумніваюся, то дістала би приз. Я могла би розраховувати на стипендію від клубу чи на ще якусь спортивну стипендію. Але зараз з цим проблеми, бо я не виступала на чемпіонаті і треба думати як жити далі, щоб не було фінансових проблем. Ще за два тижні я думала, що поїду, але там такі правила змагань, що можуть брати участь у змаганнях тільки поляки. Наприклад, у Білорусі чемпіонат відкритий і можуть брати участь спортсмени з будь-яких країн. А в Польщі можуть брати участь лише поляки, я про це дізналася лише за два тижні. Мені сказали, що я зможу брати участь, але потім виявилося, що ні. Сказали, що якби на мене вже були документи відправлені, і в уженді почався би процес надання паспорту, то я би змогла.

В Тебе є якісь претензії до когось?

В мене немає претензій. Навпаки - всі, з ким я спілкувалася, намагалися мені допомогти. Президент Федерації Томаш Маєвський, він завжди дзвонив до канцелярії та намагався запитати на якому етапі мої документи. Міністерство спорту теж писало до канцелярії та цікавилися документами. Директор клубу теж постійно був на зв’язку з Маєвським.Тобто всі намагалися це прискорити і я розумію, що все йшло більш-менш нормально до того моменту, як почалася війна в Україні. Тоді розпочалися якісь інші проблеми і я абсолютно не ображаюся, бо розумію, що отримання громадянства не стоїть поруч з життям людей і з тим, що відбувається в Україні. Я готова почекати. Можливо, це дещо ускладнить мені подальше життя, але я більш ніж впевнена, що якщо зараз так сталося, якщо я зараз десь втратила, то потім точно набуду більшого. І результати потім будуть кращими, і може зараз я би не виграла чемпіонат Польщі, то можливо через рік я його виграю і в мене все буде добре.

Розкажи більше про проблеми з булімією, як це сталося?

Взагалі, якщо з самого початку, як я цим захворіла, то це було десь роки 4 тому, коли я тренувалася з білоруським тренером. Я працювала з ним з 18 до 20 років. Ці два роки тренер мені говорив, що я товста, що мені треба худнути, що якщо я схудну, то я буду швидше бігти. Він забороняв мені їсти деякі продукти. Якщо ми їздили на збори, на змагання, то він постійно ходив за мною і контролював все що я їм, були жорсткі обмеження. Це все прийшло до того, що він мене переконав у тому, що я товста, і я вже сама постійно худла, в усьому себе обмежувала, нічого не їла. Дійшло до того, що я схудла на 7 кілограм, в мене почалася булімія. Я щось їла, а потім себе винила у тому, що я щось з’їла. І потім починається інший процес під назвою "треба від цього позбутися". Таким чином я спочатку це сам викликала, потім я перестала це робити, але мій організм це все робив сам по собі. Це відбувалося десь два місяці. За ці два місяці в мене почалися втрати свідомості, один раз я втратила свідомість на тренуванні, раз просто вдома, коли встала з ліжка, щоб зайти в кухню. Коли я почала втрачати свідомість і почала втрачати сили, то я зрозуміла, що зі мною точно щось не так і треба щось з цим робити. Я пішла в лікарню, здала аналізи, мені сказали, що в мене повністю порушена гормональна система. Тобто загалом аналізи були непогані, за виключенням того, що був дуже низький білок, залізо, всі гормони нижче рівня. Лікарі почали дізнаватися в чому причина. Все було добре і тут я їм розповіла як я харчуюся. Вона схопилися за голову і сказали, що так не можна харчуватися. Це був спортивний лікар, він запитав у мене, хто мені сказав так харчуватися, я сказала, що тренер. Мені сказали, що треба повністю змінювати харчування, лікарі розповіли як треба поступово повертатися до норми. Запропонували роботу з психологом, але я відмовилася, бо сказала, що спробую сама з цим всім впоратися. В якийсь момент я зрозуміла, що якщо я зараз все не зміню, то я втрачу не тільки спорт, а своє здоров’я. Я перестала після харчування йти до вбиральні, сказала собі "ні" і все. Поступово додавала необхідні продукти, додавала жири, м’ясо, і в той момент розсталася з білоруським тренером. На той момент я ще читала мотиваційні книги і ходила на вебінари для людей, які хворіють булімією. Ти написала що це перший стрес після булімії З того моменту, як я розійшлася з тим тренером, я почала займатися з австрійським тренером. Він одразу переді мною поставив умову набрати 5 кілограм. Тільки тоді він зі мною почав працювати, зі мною не можна було працювати, бо не було сил для тренувань. З того моменту я почала дотримуватися інтуїтивного харчування, коли ти їси те, що ти хочеш, тоді, коли хоче твій організм. А зараз, коли я піддалася емоціям, я просто дуже засмутилася, я просто з’їла дуже багато шоколаду, це був просто такий емоційний зрив, коли я дозволила собі з’їсти надто багато їжі, коли я цього не дуже хотіла. Два роки я трималася, їла без зривів, але вперше стався такий зрив саме емоційний.

Булімія часто супроводжується стресом, панічними атаками, таке було в Тебе?

Ні, це був зрив буквально на один вечір. Буквально наступного дня я прийшла на тренування, ми поговорили з групою, з батьками, теж дуже багато слів підтримки мені написали люди в інстаграмі. Можливо, саме те, що я пропрацювала це 2 роки тому, це мені зараз допомогло. Навіть якщо я не поїхала на чемпіонат Польщі, то на цьому життя не закінчується. Рано чи пізно я отримаю громадянство, і я зможу тоді поїхати, і тоді мені треба буде показати те, на що я здатна.

Що тоді з Тобою було 2 роки тому?

Багато польських спортсменів соромиться про це говорити. Цього соромитися не можна. Коли я хворіла, то мені теж було соромно зізнатися. Ніхто не знав про це, не знав мій чоловік, який жив зі мною в одній квартирі. Я приховувала те, що я мало їм. По суті це все шлях до анорексії. Спочатку обмеження, булімія, закінчується анорексією. В мене теж був такий шлях, але я змогла вчасно зупинитися. А є люди, які не встигають зупинитися. Ми бачимо багато випадків, коли люди дійсно хворіють анорексією і вони помирають, бо організм не витримує. Коли я вилікувалася, то я вирішила, що хочу це розповісти і допомогти людям, які не можуть з цим впоратися. Тоді в мене не було великої популярності. В мене було 3-4 тисяч підписників, тоді я почала активно розповідати про харчування, зробила декілька курсів, марафонів. Мені тоді написали дівчата, які мають таку ж саму проблему через тренера. Їм теж тренер говорив, що вони товсті, і в них почалося те саме. Я знаю, що двоє дівчат мені вдалося врятувати, вони перестали худнути, почали сваритися з тренерами, коли ті говорили, що вони товсті. Також писали мами, які помічали, що з доньками щось не так. І коли вони намагалися їх нагодувати, то доньки нічого не їли. В той момент я зрозуміла, що якщо мені вдалося з цього вийти, то може моя міся по життю, це не тільки займатися спортом, а може допомагати людям справлятися з такими ж самими ситуаціями. Зараз, коли я маю аудиторію, я розумію, що кожен мій пост розлітається, але я не побоялася написати про свій зрив. І зараз мені написало багато людей, що у них те ж саме. Популярне запитання: як з цим боротися? Зараз я теж намагаюся допомогти людям і розповісти як з цим боротися.

Як Ти можеш описати свій стан у ті критичні 2 місяці?

Мені було дуже важко фізично, в мене не було сил. Я тренувалася через великі зусилля, мені було дуже важко змусити себе прийти на тренування, дуже важко бігати, робити якусь роботу. Тренер бачив мій стан, він говорив: ти так класно схудла, тепер будеш так добре бігати. Він ніяк не реагував на те, що в мене почали падати результати, падати сили.

Що Ти відчуваєш до того тренера?

Абсолютно нічого. Після олімпіади я бачила як цей тренер прийшов на телебачення і представився моїм нинішнім тренером, хоча це не так, і розповідав на білоруському телебаченні, що він завжди знав, що я ненормальна, що в мене проблеми з головою. Чи був якийсь момент, коли ти почала розуміти, що повинно бути не так? Останній момент, на якому я поставила крапку, це був Кубок Білорусі, на якому я бігла 200 метрів, і я їх програла. Я вперше програла програла змагання у Білорусі, не тому що я була гіршою, а тому що мені не вистачило сил добігти. Я знаю, коли я пішла від того тренера, у нього в групі була ще одна дівчина, вся увага перейшла на неї, і в неї були такі ж проблеми, вона важила 49 кілограм. Чи протягом тих 2 місяців ти відчувала якусь депресію? Через те, що в мене не було сил фізичних, я не хотіла нічого робити. Не хотіла йти на тренування, їхати на змагання, вчитися в університеті. Це не була депресія, просто брак сили.

Ти вважала, що булімія - це щось соромне, тому не признавалася?

Думаю, так, але мені тоді було десь 17-18 років, я була надто молода, щоб осмислити більше. В мене не було такого життєвого досвіду, не було до кого прийти за порадою. Чи ти звинувачувала себе? В той момент я звинувачувала тільки себе. Те, що мене до цього привів тренер, я зрозуміла тільки тоді, коли я вже відновилася і почала згадувати з якої причини я це робила.

У Польщі стара Радянська Школа не жаліє спортсменів?

Я думаю що така думка розповсюджується на всі країни колишнього Радянського Союзу. Я думаю що в багатьох видах спорту, й не тільки в Польщі, а й в Білорусі та Росії, я більш впевнена, що й в Україні, можливо навіть у Литві та Латвії все те саме. Ця стара система поширилась на всі країни. Але коли я тренувалась в Австрії, у мене була можливість побачити як там тренуються діти. І я вам хочу сказати, що там зовсім інший підхід. У них немає якихось жорстких обмежень, там не слідкують за вагою дитини. Та й в цілому я не бачу сенсу слідкувати за цим, якщо у дитини немає якихось перших ознак ожиріння. У дитини молодий організм, який потребує їжі та енергії. Та завдання тренера правильно направити цю енергію, а не обмежувати в харчуванні, які призведуть до різноманітних захворювань.

На Твою думку це є масовим явищем серед тренерів, чи є винятки?

У Білорусі таких тренерів багато. Є й такі, які досі тренують по старій програмі СРСР. Навіть у мене був тренер, у якого був свій особливий блокнот, де були записані тренування його жінки, яка ще тренувалась 30 років тому. І ми тренувались по цих програмах. Але є й винятки. Це стосується молодих тренерів. У них зовсім інший підхід.

Чи Ти колись бачила зневагу до спортсменів, які тренуються? Чи можливо у тебе є особистий досвід?

В цьому соромно зізнаватись. Мій колишній тренер міг собі дозволити застосовувати нецензурну лексику під час тренувань. Навіть під час змагань, коли наші хлопці погано виступали, він міг перед всім стадіоном на них накричати, використовуючи дуже погані слова.

До мене такого відношення не було. Якби я щось подібне почула у свій адрес, ми б розійшлись з ним в ту ж секунду.

В Білорусі це нормальна практика. Як стосовно до чоловіків спортсменів, так і жінок. В кожного тренера є свої рамки, за які він може чи не може перейти. Один може дозволити собі на тебе просто накричати. Інший же може не соромитись висловити тобі все, що думає.

Чи можеш пригадати й процитувати, що саме тренери собі дозволяли говорити спортсменам?

Мені якось незручно про таке говорити. Ну це було щось, наприклад: «Ти що настільки тупий, що не можеш зрозуміти як тобі потрібно бігти?», - але до цього всього додавалась ще ненормативна лексика.

Чи Ти колись задумувалась над питанням, що ціна успіху дуже висока?

Я думаю що це стосується не тільки спорту, а й будь-якої професії. Адже щоб досягти успіху, потрібно пройти через багато труднощів, і багато чого терпіти.

Тобто Ти гадаєш, що це нормально? Що кожна людина, яка чогось добивається, повинна такий важкий шлях проходити?

Ні, я не вважаю що це нормально. Але, на жаль, це так і є.

А чи хотіла Ти колись піти зі спорту?

Такі думки були, й не раз. Я думаю, що рано чи пізно такі думки приходять до кожного спортсмена. І не пов‘язано з тими моментами, коли на тебе кричить тренер, чи ти чимось хворієш, чи у тебе травма. Це може бути навіть дуже важке тренування, в кінці якого ти просто лежиш на килимку й не можеш підвестися. Й думаєш собі, що для чого мені це все? Це мабуть останнє тренування в моєму житті (сміється). Але проходить 10 хвилин, ти підводишся, й такі думки зникають.

Можеш детальніше розповісти, як відбувається вихід з булімії?

Я була на одній консультації лікаря-дієтолога. Вона глянула на мої аналізи, спитала про моє харчування. Й дала мені рекомендації, які продукти необхідно додати. І я почала складати собі план свого харчування.

Потім я почала відвідувати різноманітні вебінари з нутриціології, й маючи більше досвіду та знань, розпочала складати такі схеми харчування іншим людям.

Та найголовніше про що варто сказати. Що не можна різко виходити з цього стану. Якщо, наприклад я раніше харчувалась на 1200 ккал, обмежувала себе в жирах та білках, то на наступний день не можна перейти на 2000-2500 ккал. Потрібно кожного тижня додавати по 100-150 ккал. Цей процес займає декілька місяців, але таким чином організм не зазнає стресу.

Найважче для мене було тоді, коли моя денна норма збільшилась до 2000-2200 ккал в день, відповідна збільшилась і їжа на моїй тарілці. Мене психологічно лякала думка, що моя вага почне зростати. Це наслідок хвороби, коли ти боїшся поправитись, та побачити 60 кг на вагах.

Як це на Тебе впливало? Як Ти з цим боролась?

Десь приблизно року, я кожного дня про це думала. Всі люди які теж через це пройшли, постійно про це думають. Це називається стан ремісії. Коли я худнула, я постійно рахувала ккал, коли я почала одужувати я перестала їх рахувати в застосунку, але ці цифри не виходили з моєї голови. Я їла й в голові їх рахувала, я знала скільки калорій в тій чи іншій порції. Мені знадобилось півтора року, щоб позбутися цих думок.

Чи можеш Ти назвати у своїй боротьбі з булімією найгірший та найкращий день?

Мені чомусь на думку спали відразу два дні.

Найгірший день припав на момент других європейських ігор. Ми поселились в олімпійське селище, й в тій кімнаті де я проживала не було ваг. Я повечеряла, ще й не мало з‘їла, а наступного дня мені потрібно було бігти. І я тоді так розхвилювалась, що набрала лишніх 100 г. Це було дуже важко для мене. І я пішла до туалету, щоб виправити ситуацію. Я дуже плакала, тому що розуміла, що повинна здавалося б думати про змагання, про свою техніку, а я ні про що більше не могла думати, як про лишні 100 грамів, які наїла.

А найкращий день по суті поганий, бо це день, коли я програла у змаганнях. Але після фінішу, я не плакала, я просто сміялась. Я зрозуміла, що сама довела себе до такого стану, який призвів до першого мого програшу. Я ж програла, я повинна була б засмутитись, але навпаки до мене прийшло розуміння всіх моїх помилок.

Чи є у Тебе історії друзів, чи людей котрим ти допомагаєш, що вони були на грані смерті?

Особисто у мене таких історій немає. Але я багато про таке читала в інтернеті.

Ти вже майже рік у Варшаві. Як виглядає зараз Твоє життя?

Я не відчула сильної різниці. Ми колись жили у Мінську, зараз у Варшаві, але ми самі її вибрали. Мені пропонували ще мінімум 5-6 країн для проживання. Але я свідомо вибрала Польщу, бо розуміла, що тут мені буде найлегше адаптуватись. Бо у нас схожий менталітет, люди, польську мову доволі легко вивчити.

Ти починала тут все з початку. Чи зустрілась Ти з якимись труднощами?

Мені багато хто допомагав, тому мені не було так важко. Матеріально мені допомагала польська фундація, й Orlen.

Багато хто сюди приїжджає з пустими руками, і їм справді важко. В цьому плані мені пощастило. Мені як спортсменці надали допомогу. Але от, наприклад якщо говорити про мого чоловіка, йому ніхто не допомагав. І йому прийшлось починати все з нуля. В Мінську він працював фітнес тренером у великому клубі. Й відповідно приїхавши сюди, він не мав жодного клієнта. Й він почав заново набирати людей. Й буквально тільки зараз, йому вдалось вийти на хороший рівень. Але на це пішло 10 місяців.

Як Ти реагувала на ту велику кількість уваги від журналістів і постійні інтерв’ю?

Це було дуже дивно і в мене постійно не замовкав телефон. Я була втомлена від такої уваги та не хотіла ні з ким спілкуватися. Спочатку я активно спілкувалася та давала інтерв’ю, бо мені було важливо допомогти моїй рідній Білорусі, я хотіла, щоб світ дізнавіся, що є така держава, як Білорусь і що там зараз відбуваються такі речі. Я хотіла щоб це допомогло звільнити Білорусь. Та через 2 місяці я сильно від цього втомилась, в мене раніше не було такого досвіду і щиро кажучи, ці інтерв’ю та зустрічі з журналістами були для мене значно важчими, а ніж мої щоденні тренування. В мене почала постійно боліти голова і у мене зовсім не було сил. Я щоденно так втомлювалася, що не мала більше ні на що сил.

Як Ти оцінюєш те, що, фактично, без Твоєї волі, Тебе втягнули в цю політичну ситуацію.

В політику мене втягнула Білорусь, адже все почалося з того, що на білоруському телебаченні мене поливали брудом та дискредитовували. В ефірах з’являлися людиб котрі розповідали про мене різні неправдиві речі та називали мене психічно-хворою. Всю цю політику розпочали саме вони і коли я чую, що мені закидають, буцімто, я отримала за це якісь гроші і цю ситуацію використала Польща для політичного скандалу, що мене до цього готували кілька років, то насправді всю цю політичну авнтюру організувала саме білоруська сторона.

Чи було серед тих речей, котрі про Тебе розповсюджували на білоруському телебаченні щось, що Тобі було особливо боляче чути?

Мені було смішно це слухати і я не хотіла реагувати на них жодним чином. Тому взагалі не звертала на це уваги.

Чи можеш назвати свої найприємніші та найнеприємніші враження від Польщі після переїзду сюди?

Мене вразили традиції та те, що їх бережуть і з повагою до них відносяться. Дуже цікаво та красиво спостерігати, як поляки святкують Різдво та Великдень, як зустрічаються в сімейних колах та проводять час разом. В Білорусі, нажаль, давно вже цього не роблять і люди рідко збираються в сімейному колі, щоб провести разом час. Мені подобається, як тут святкують Новий рік та взагалі всі свята. Це дуже мило.

Різдво у Польщі, мабуть, одне з основних свят і мені було дуже приємно, коли нас покликав до себе вгості мій тренер і ми змогли відчути цю святкову атмосферу.

Неприємним було те, що одного разу нам на автомобіль наклеїли накоейку, з нецензурною візуалізацією, за нібито парковку в недозволеному місці. Але на цьому місці постійно паркують інші авто і ніколи не помічала, щоб на них були наклейки. Підозрюю, що вся справа в наших білоруських номерах.

Після того, як Росія напала на Україну і після того, як Лукашенко підтримав Російську агресію в Україні білоруси по всьому світі зіткнулися з негативним відношенням до них. Раніше всюди відчувалася підтримка та розуміння, а зараз люди ворожо до білорусів відносяться.

Я не розумію – чому? Адже тих, що підтримують війну в Україні є дуже мало і більшість білорусів не розуміють і не підтримують того, що говорить та робить Лукашенко. Через нього страждає увесь білоруський народ.

Зараз дуже багато історій про те, як білорусам псують чи пошкоджують автомобілі по всій Польщі. Як негарно до них ставляться ті, хто ще до початку війни був цілком привітний з ними.

Дуже змінилося ставлення до білорусів після початку війни.

Шкода, що люди мало знають, про те – скільки білорусів воює на боці України і скільки білорусів гине в Україні від рук російських окупантів.

Білоруси віддають свої життя за Україну і мені прикро, що до нас так узагальнено ставляться.

Чи відчуваєш Ти дискомфорт в зв’язку з тим, яку позицію обрав Лукашенко у війні проти України?

Мені дуже це неприємно. У всьому світі на нас дивляться, як на агресорів.

Особливо неприємно те, що я не можу брати участь в спортивних змаганнях по всьому світі. Оскільки у мене ще немає польського громадянства і всюди я зазначаюсь, як спортсменка з Білорусі, то зараз, через санкції, мені всюди відмовляють у кваліфікації до змагань. Мене позбавили можливості змагатися і показувати свої можливості, оскількі білоруська збірна зараз дискваліфікована. Нікому не цікаво, що я не є в збірній і ніхто не хоче слухати те, що зі мною відбулося. У мене є польська ліцензія з котрою я маю змогу змагатися в Польщі, але закордоном – ні. Ситуацію може змінити лише здобуття польського громадянства і можливість представляти Польщу на міжнародних змаганнях.

Чи є у Тебе претензія до когось, окрім Лукашенка, через цю ситуацію в котрій Ти змушена була опинитися?

В Білорусі є незначна частина людей, котра підтримує і Лукашенка і війну в Україні. Важко сказати, який саме відсоток, але він присутній. Зазвичай – це люди похилого віку та ті, що мають в цьому зацікавленість. Пенсіонерам промили мізки та зазомбували телебаченням. Не усі, бо є серед них і ті, що не піддалися зомбуванню та не втратили здоровий глуздю. Є й такі, що отримують певну винагороду за свою позицію у війні проти України. Державні чиновники та інші для котрих позиція Лукашенка є фактом над котрим вони не задумуються.

Молодь масово не підтримує війну в Україні та не хоче бачити Лукашенка президентом, молоді люди не хочуть жити у тоталітарній державі.

Україна – це мій другий дім, так само, як і Польща де я зараз живу

Як Ти взагалі реагуєш на війну в Україні?

Як тільки почалася ця жахлива війна мені було дуже важко. Я не могла спати, тренуватися, жити таким життям, як до початку війни.

Я наполовину українка, мої батьки родом з України. В Україні у мене живе більше рожичів, а ніж в Білорусі. Все своє дитинство, кожного літа, я проводила в Україні.

Моя бабуся, за допомогою передачі «Чекай мене» знайшла наших родичів в Одесі, після того, як багато років був втрачений з ними контакт. Виявилося, що в Одесі у нас живе багато родичів. Також у Києві живуть наші родичі. Коли мій чоловік виїзджав з Білорусі до Польщі, щоб приєднатися до мене, то декілька днів він переховувався у моїх родичів в Києві.

Україна – це мій другий дім, так само, як і Польща де я зараз живу.

Коли це все почалося то мені було дуже боляче, я розуміла та відчувала, що війною, ніби, пішли на мою рідну країну.

Коли Ти востаннє бачилась зі своєю родиною?

Це було більше року назад. Кілька місяців перед олімпіадою.

Чи важко Тобі дається ця вимушена розлука?

Дуже важко.

Дома дуже складна ситуація. Мій батько – інвалід, після двох інсультів. В нього проблеми з серцем і в кожну мить може померти. І нещодавно я дізналася, що моя мама також захворіла, в неї виявили рак молочної залози. Батько, через хворобу мами, відмовляється лягати в лікарню, бо хоче бути поруч з нею, доглядати її. Мені дуже важко в цій ситуації, бо я нічого не можу зробити. Я навіть не можу з ними зустрітися.

Вся ця ситуація зі здоров’ям моїх батьківне дає мені спокійно жити і я багато через це плачу. Якщо раніше я ще могла допомагати моїм батькам фінансово, то зараз такої можливості вже немає, через санкції я не можу навіть надіслати гроші додому. А батькам вони зараз дуже потрібні.

Я була переконана, що Лукашенко втече з Білорусі після початку протестів і вся ця ситуація скінчиться, а я зможу повернутися в Мінськ. Зможу бути поруч з моїми батьками.

Ким працювали Твої батьки?

Зараз, через стан здоров’я вони не працюють, але раніше моя мама працювала в банку, а батько був пожежником.

Чи Твох батьки підтримували Твою кар’єру в спорті?

Спочатку вони цього не підтримували та не розуміли. Я була здібною ученицею в школі, мама мріяла, щоби я стала лікаркою. Але я панічно боюся крові. Але згодом, коли почалися перші перемоги та медалі, коли я посала заробляти свої перші гроші і придбала автомобіль, вони визнали, що я зробила вірний вибір.

Чи Твої батьки не можуть приїхати до Польщі через свій стан здоров’я?

Так, мама мусить проходити постійні хіміотерапії, вона прив’язана до лікарні в котрій лікується. Але, як тільки мама вилікується, ми зробимо моїм батькам візи і вони зможуть приїхати до нас у Варшаву.

Також я хвилююся, чи не виникнуть у них проблеми після того, як вони повернуться назад в Білорусь? Їх можуть викликати на допит.

Я цілком розумію, що ми можемо більше ніколи не побачитися і якщо хтось з моїх батьків помре то я не зможу навіть на похорон поїхати. Я розумію, що якщо би я поїхала туди то мене би відразу на кордоні арештували і я навіть не доїду додому.

Єдиним порятунком залишається спілкування по телефону та відеозв’язок.

Чи мучить Тебе совість через те, що Ти не можеш бути поруч зі своїми батьками в ці важкі для них часи?

Постійно. Але я також стараюся щось для них робити, допомагати фінансово і морально. Якби я могла виступати на чемпіонатах то мала би змогу заробляти і тоді могла би запевнити моїм батькам фінансову підтримку, котрої вони зараз дуже потребують. Через те, що я не можу зараз зародляти я також не можу нічим допомогти моїй родині.

Чи Твої батьки відразу повідомили Тобі про свій стан здоров’я?

Про батька я знала, адже він хворіє вже давно. А ось про те, що у мами виявили рак вони деякий час приховували від мене. Вони не хотіли мене цим засмучувати. Через деякий час мені розповіда про це бабуся, випадково. Вона не змогла мовчати про це.

Після приїзду до Польщі Ти сказала, що маєш надію на те, що Твоїх батьків не будуть переслідувати через Твій вибір. Що це би було дуже не людське. Чи були у них якісь проблеми через це?

Якщо би мої батьки не хворіли і працювали, як це було раніше, то підозрюю, що у них були би серйозні проблеми на роботі. Мабуть їх би звільнили, а може би навіть організували якусь провокаці. Але що можна ще зробити двом хворим та безробітним людям? Перед тим, як моя мама захворіла вона ще працювала і я точно знаю, що в неї були проблеми на роботі. Мама не хотіла мені всього розповідати. Після того, як вона захворіла то перебуває на лікарняному, звільнити її не можуть.

Чи вдалося Тобі емоційно пережити це все, що відбулося, чи ще бувають емоційні сплески через цю ситуацію, котра з Тобою склалася?

Я змирилася з цим всім. Я вирішила не жити минулим, а дивитися в майбутнє. Я зрозуміла, що зараз я в іншій країні і мені потрібно налагодити своє життя на новому місці, рухатися вперед.

Чи є щось за чим Ти сумуєш з Білорусі, щось або хтось – крім батьків та рідних?

Лише батьки, рідні та шоколадки «Оленка» (сміється) за шоколадками часом сумую...

Нещодавно мені довелося брати інтерв’ю у спортсменки Дарії Далідовіч, котра мені сказала, що не відчуває ще варшавські вулиці своїми рідними, а Варшаву своїм містом. Чи Ти відчуваєш Варшаву, як своє місто? Як свій дім?

У нас з чоловіком, після одруження, була подорож по Польщі. Ми самі обрали Польщу, як місце куди хочемо поїхати і де хочемо провести наш медовий місяць. Ми подорожували по різних містах, в кожному з котрих затримувалися на кілька днів. Коли ми були у Варшаві, та прогулювалися містом, то я тоді сказала, що добре-би було тут жити. І ось, це сталося. Пройшло 6 років і ми тут. І якось нещодавно ми йшли по центру Варшави і я пригадала як колись ми мріяли тут жити і як про це розмовляли.

Чи все, що Тобі довелося пережити за останній рік змінило Тебе, як людину?

Сильно мене це не змінило, але все таки це все змусило мене змінити своє відношення до деяких речей і я стала більше оптимісткою. Я перестала засмучуватися через дрібниці та більше філософськи відношуся до життя. Набралася життєвого досвіду.

Ти написала в своєму інстаграмі, що нічого Тебе не зламає. Чи це далі актуальний стан духу?

Так! Мене нічого не зламає, я сильна та всього зможу досягти.

Marian Savchyshyn, редактор VPolshchi