Марія Бурмака: Харків вистоїть!

Marian Savchyshyn, редактор VPolshchi: 

Привіт, Маріє, ми раді вітати Тебе. Які в Тебе враження від Польщі та Варшави?

Марія Бурмака: Неймовірна підтримка України. Це до сліз. Навіть в таких маленьких деталях, як прапорці на транспорті чи жовтоблакитні стрічечки на одязі. Скрізь оголошення допомоги, заходи для дітей, українська мова в об‘явах і вказівниках. Я спочатку хотіла фотографувати все, тоді зрозуміла, що це настільки наповнює моє серце і викликає клубок в горлі, що жодне фото не передасть відчуттів. Коли зустрічалась із бажанням поляків допомогти на кожному кроці! І це дуже торкає.

Я приїхала в середині квітня, навіть не як артист, а щоб допомагати як волонтер моім друзям, фундаціі Centrum Pomocy Humanitarnej. Але майже відразу зробили три концерти підряд для дітей в українській школі Материнка. Для найменших учнів. Школа, в якій вчилося 200 дітей прийняла понад півтори тисячі дітей з України. Лише коли знаходишся тут-усвідомлюєш цей величезний масштаб допомоги.

Чи раніше Тобі вже доводилось бувати в Польщі? Можливо були тут концерти?

Марія Бурмака: Я була колись дуже давно із концертами, наприклад, на фестивалі «Лемківська ватра» біля Ґданська. Врешті, найперший мій виїзд за кордон - це була Польша у 1989 році, перед Червоною Рутою, з Василем Жданкіним. Вахтанг Кіпіані, наш відомий історик, навіть в якомусь із журналів того часу знайшов наше фото! Але чомусь останні роки не було нагоди приїхати з концертом, сподіваюсь якраз зараз ми цю прогалину заповнимо.

Ну і сама країна прекрасна. Намагюсь практикувати свою польську мову. Колись в дитинстві мій батько вирішив вчити мене польській, читав зі мною "Dzieci z Bullerbyn" Астрід Ліндгрен польською. Виписував мені дитячий журнал "Miś". Тому я завжди і читала, і намагалась грворити. Поляки ж насправді дуже дружньо реагують, коли намагаєшся з ними польською говорити!

Чи знайома Тобі польська естрада, можливо когось слухаєш?

Марія Бурмака: Дуже подобаються співачка Sanah і Pavel Domagala почула їх вже тут, в цей приїзд і заслуховую, як то кажуть, «до дірок». Звісно гурт Enej, вони мають українське коріння, а їх версія «Біля тополі» торкається самого серця. Днями мене знайшла Анжеліка Коршинська, з якою ми познайомились ще на Червоній Руті у 89-му у Чернівцях, тоді наші дороги розійшлись, я знала, що вона в Варшаві. Маємо зустрітись завтра-післязавтра. Її знають в Польші з іменем Angelika Korszyńska-Górny. Слухаю її ці дні і вражена, чому так мало знала про її творчість. Дуже до душі мені її музика.

Що Ти відчула побачивши, як в польському костелі співають «Червону калину»?

Марія Бурмака: Я подумала, що священнослужитель - унікальна людина і я маю з ним обов’язково познайомитись! Мене вразило все. І що це була саме «Червона калина», і що він співав сам, і що дістав маленьку колонку, і що заздалегідь роздрукував тексти для людей, і що вони співали. І я в той же момент вирішила знайти цю церкву і цього ксьондза. Аби сказати йому «дякую», і ,чесно скажу, попросити благословіння. Я шукаю по життю таких людей. Тобто насамперед моє бажання було навіть не всім розказати про отця Войцеха, а познайомитись із ним самій! Тому почала шукати костьол, виявилось це досить близько від місця де я мешкаю, в Белянському лісі. Познайомилась з отцем Войцехом Дроздовичем, а він запросив мене на Службу та сказав що можна навіть і заспівати. Я і заспівала! Відчуття для мене були екстраординарні, мені здавалось, що стук мого серця чути на весь костьол і воно ледь не вискочило від трепету і хвилювання.

Розкажи трохи про те, як саме і кому Ти допомагаєш під час війни?

Марія Бурмака: Від початку війни я робила все, що могла. Робила включення на різні телеканали, виходила в прямий ефір на своїй сторінці в ФБ і співала для дітей, варила борщ для територіальноі оборони, мені привозили ліки для госпіталів, я під розписку потім видавала тим, кому вони були призначені, коли за ними приїжджали. В якийсь із днів під час комендантської години виставила великий підсилювач з вікна і з мікрофоном співала гімн України. І щоночі ночувала в укритті, на підземному паркінгу. Одного дня мене попросили включитись в ранкову програму на BBC breakfast, з того ж укриття я пішла включатись, під час включення послала Путіна за російським кораблем. Ведучий перебив мене, а потім вибачився у своєму твіттері, про це написали майже всі газети, можна погуглити. Ну а вже потім моі друзі з Варшави, які заснували Фундацію Centrum Pomocy Humanitarnej запросили мене сюди. Людей, що опікуються логістикою доставки всього потрібного на передову і людям, які потребують гуманітарноі допомоги я знаю теж добре і довіряю. Є велике питання довіри у волонтерській роботі. На щастя, люди довіряють і мені, я це надзвичайно ціную. Вже тут, окрім виступів для дітей, допомагала приймати велику гуманітарну допомогу з Італії, наші друзі з Франції передали біноклі і прилади нічного бачення. Ще до мого приізду Фундація купила позашляховик, закупила та передала бронежилети, каски та взуття для військових. Ось зараз надійшов запит від саперів, збираємо список потрібного для Вибухотехнічної Служби Національної Поліції України. Збираємо кошти аби придбати і відправити все необхідне. 5 червня запланований виступ для дітей на пікніку біля Костьолу непорочного зачаття Діви Марії і акустичний концерт в цьому ж костьолі. Вхід буде вільним, але ми збиратимемо донати.

Ну і після моіх включень на українські телеканали, зокрема із ксьондзом Войцехом Дроздовичем, багато хто побачив, що я у Варшаві і почались вибудовуватись також і концертні плани. Ну а як виконаю все заплановане - їхатиму додому.

Як народжується Твоя музика та пісні?

Марія Бурмака: Це такий процес, що я після багатьох років зрозуміла, що його неможливо пояснити. Насамперед мабуть емоції і почуття, щось зароджується всередині тебе, бо щось ти хочеш сказати світові. Потім виникає якась фраза, разом із мелодією. А потім ти ніби оцей стук свого серця і хвилі емоцій хочеш вкласти в якусь форму, знайти самі правильні і точні слова та ноти. Це насправді дуже енергомісткий процес, мозок працює постійно, мені шось кажуть, а я пропускаю повз вуха, ніби на «своїй хвилі», можу бути розсіяна, забувати і губити все. Не можу заснути, але якщо випиваю снодійне, то засинаю, звісно. Але в цей стан творчого пошуку можу й не повернутись. Буває приходить така ідея за кермом. Одного разу навіть зупинилась на узбіччі, вийшла з машини і кажу «Боже, ну що ти робиш, ти хіба не бачиш, що я їду за кермом!?». Врешті я навіть не знаю, як жити без цього, бо ще в садочку постійно придумувало якісь мелодіі і міняла музику дитячих пісень в процесі виконання. Навіть робили зауваження, а мене дуже дивувало чому інші діти так не роблять.

Що Тебе надихає творити та рухатись далі?

Марія Бурмака: Життя надихає. Я ніколи не можу залишатись осторонь того, що відбувається. Ну і живу я, емоційно не стримуючи себе, не боюсь відчувати серцем. Всі пісні самі народжуються якось. Життя різне - і пісні різні. Є про кохання і розлуки, про розчарування і зустрічі, про день народження і місто ангелів і дощів. В 2014-му з‘явилась перша пісня про війну «Поцілуй мене на прощання». Дуже особиста, але всі ці роки її завжди просять заспівати на концертах. З початку війни не могла писати. Серце було ніби заморожене. І я розуміла - якшо дам волю емоціям, то потім не зможу зібратись. І вже коли приіхала в Варшаву почала писати. Спочатку «накрило», як і всіх, хто після сирен та ракет опиняється в безпечному місці. В мене була ситуація, що я не могла спати, о 5 ранку вийшла з дому і почала просто ходити по району, по Белянах. Потім почала ридати. Тоді сіла на лавку, схилила голову на руки і довго плакала беззвучно. Прийшла в себе, коли біля мене зупинилась машина поліції і мене спитали чи не потрібна мені якась допомога.

Ну і написала пісню «Де моя душа», її я якраз заспівала в костьолі після служби. А ще поетка Любов Є. Надіслала вірш «Я обіймаю тебе, Маріуполю». Я додала своїх слів, мелодію, душу. Не спала ніч, написала і записала звернення врятувати Маріуполь, разом з піснею. І іі почали репостити. Викладаю пісні в фейсбук, співаю в прямих включеннях на телеканали. Немає можливості зробити аранжування, записати, звести і віддати на радіо, бо це кошти. А кожен з нас намагається все віддавати на перемогу. Та ці пісні розходяться і в такому виконанні. Вони написані-це головне.

На яких музичних інструментах Ти граєш окрім гітари?

Марія Бурмака: Трохи граю на фортепіано, але гітара - мій інструмент. В музичній школі по класу гітари я вчилась з семи років і граю фактично кожен день. Хоч основна освіта в мене - Харківський університет і в 2004 році я захистила дисертацію в Київському університеті, Інституті Журналістики. З технологіі створення телевізійних шоу українського телебачення 1991-2003 років. Викладала 5 років на посаді професора навіть. Але гітара - це як моя найкраща подруга. І весь час я віддаю їй. Коли радісно, коли сумно, коли не знаєш що робити чи не знаєш куди йти далі завжди є прекрасний варіант. Пограти на гітарі, настроїти гітару, поміняти струни на гітарі. А що в мене вдома в Києві дев‘ять гітар, то завжди є чим зайнятись!

Ти є авторкою багатьох пісень з репертуарів українських артистів. Чи Тобі легко писати пісні для когось?

Марія Бурмака: Непросто і я ніколи не писала на замовлення, щоразу це була якась особлива ситуація. З Іриною Білик ми часто спілкувались і дружили, Олександр Пономарьов дуже хотів, щоб я написала пісню саме для нього, Гайтана попросила написати текст українською для пісні «Діти світла». А я ніколи не відмовляла, коли просили написати чи перекласти текст українською. Це ж, я так думала, людина переходить на українську сторону! А так щоб мені замовили пісню–такого не було, та я і не знаю чи вийшло б, в мене дуже особистісна творчість.

Не важко віддавати комусь пісню, якщо після написання розумієш, що вона чудова?

Марія Бурмака: Ні, бо коли вже я і пишу для когось , то чітко уявляю себе тою людиною, яка має це співати. Як би він чи вона вчинили, як би пережили. І це не обов’язково так як би це я зробила сама. Не знаю чи хтось може співати те, що я пишу для себе. В мене є інший момент, є багато пісень, які написані, а я ще їх не записала, знов таки через різні, в тому числі і фінансові питання. Тому мені не шкода. Шкода буде, якщо все що написала сама не встигну записати. Ми ж бачимо зараз яким коротким і крихким є людське життя.

Пісню «За мить до поцілунку», котра є в репертуарі Ірини Білик, Ти створила на замовлення?

Марія Бурмака: Ні, це просто була пісня, яку я написала. Але на той момент ми дуже близько спілкувались з Ірою і паралельно йшли по життю. Було декілька пісень, вона вибрала цю. І мені щоразу так щемко і приємно, коли вона співає її.

Чи є у Тебе Твоя улюблена власна пісня?

Марія Бурмака: В мене так багато пісень і всі вони є частинками життя. Тому сказати важко. Але особлива частина мого репертуару - це пісні для дітей. Я їх включаю і в концерти для дорослих. Ці пісні всі люблять, в дитячій школі Материнка всі діти співали зі мною. А після мого виступу в костьолі маленька дівчинка підійшла і сказала «Я думала ти будеш співати про Волохатого павучка чи про Можна бути песиком». Може, це і є улюблені.

Коли Ти вперше усвідомила, що хочеш співати і творити музику?

Марія Бурмака: Я не пам‘ятаю цього моменту, бо батьки пригадували, що як мені було ще місяців 8, тато співав веселі пісні я сміялась, а як лиш заводив щось сумне - я заливалась слізьми. З садочка видумувати мелодії, а потім римувати—це була наша з татом звична розвага. А що мій батько був істориком, але все життя грав на скрипці, то поступати в музичну школу я прийшла, співаючи весь його скрипковий репетуар. Вівальді, Шуберт, Моцарт, Бах - ось що я співала в дитинстві.

А от щоб усвідомлено написати пісню на вірш - це було в університеті, на другому курсі. Я познайомилась з київськими студентами. І вони мене переконали почати писати. Тоді і написала пісні на вірші Богдана Лепкого, Олександра Олеся, поетів «розстріляного відродження». З цими піснями приїхала на фестиваль «Червона Рута» у 1989 році в Чернівці. І стала лауреатом. Так все і почалось.

Чому Ти обрала саме журналістику? Це була мрія чи так склались обставини?

Марія Бурмака: Я її не обирала, в Харківському університеті навіть факультету такого не було, а в Київ я не ризикнула би поїхати. Я закінчила українську філологію , також спеціалізувалась на фольклорі. Вже потім мене, як уже знану співачку запросили робити і вести телевізійну програму «Культура. Інформація. Новини», це був 1995 рік, моїй донечці було півроку, але я прийняла цей виклик. І так в моєму житті надовго з’явилось телебачення. Вже пізніше я вступила до аспірантури, бо не вистачало знань і вмінь по спеціальності. Ну викладала в Іституті журналістики декілька років, причому ще не так давно. Але не можна обійняти все, в добі всього 24 години. І поки моя викладацька діяльність на паузі. Журналістська теж, але я стільки роблю включень навіть звідси, що виглядає ніби і ні. Вихожу в ефіри різних каналів ледь не щодня.

Куди Ти любиш подорожувати? Що обираєш зазвичай?

Марія Бурмака: Навіть не знаю, як і що я тепер люблю. Життя помінялось кардинально і я відчуваю наскільки зараз мій приїзд навіть до Варшави відрізняється від всіх поіздок дотепер. Восени я була в Андалусії, співала на березі моря в червоній сукні, бігала босоніж по площі Іспанії в Севільї, спонтанно танцювала фламенко з вуличними музикантами в Гранаді. Це було ніби в іншому житті. Зараз у Варшаві я милуюсь красою парку Лазенки, була в музеях, гуляла біля Вілянського палацу. Але мені не хочеться фотографувати і ділитись, я просто дивлюсь, дихаю і прислухаюсь чи гоїться моє серце. А от такої легкості, як раніше в подорожах уже не буде напевно ніколи.

Маєш, може, улюблене місто чи місце в Польщі?

Марія Бурмака: Парки: Лазенки і Вілянський. Костьол непорочного зачаття Діви Марії, де служить отець Войцех Дроздович, в Білянському лісі. І напевно місце на вокзалі де зустрічають наших біженців. Коли ти бачиш з яким болем приїжджають люди і як їх огортають теплом і любов‘ю, то після цього хочеться обіймати всіх поляків.

Як Ти переживаєш війну? Чи змінилося Твоє життя з її початком?

Марія Бурмака: Я переживаю війну як в мене виходить, деколи тримаюсь, деколи ні. Насправді можу щось аналізувати, тільки дивлячись назад. Як 24 лютого прокинулась від жаху і цієі ночі вперше ночувала в укритті. Як ракета влучила в сусідній будинок на Куренівці . Як спонтанно співала гімн України зі свого вікна, вела дитячі онлайни із сиренами за вікном. Я, якшо чесно, так сама боролась зі своїм страхом. Набагато легше, коли робиш щось корисне і потрібне, коли ти в моменті. Чи то вариш борщ для тероборони, чи передаєш медикаменти. А ще 6-го квітня дружина мого рідного брата, який служить в ЗСУ, народила донечку. І весь березень ми дуже переживали як же це буде. Але все сталось добре і маленька киянка Ксенія росте, гуляє з мамою і сестричкою у Куренівському парку, неподалік якого впала одна з перших ракет, випущених по Києву, ми живемо всі в цьому районі.

Як Тобі вдається перемагати стрес? Чи маєш якісь власні перевірені методи?

Марія Бурмака: В мене немає рецептів, бо я не знаю як його перемагати. Я і плачу часом, і не сплю, були також і панічні атаки. Відволікатись не виходить. Мені допомагає відчувати себе потрібною, мої виходи онлайн з дитячими піснями і спілкування з дітьми. Якісь прості радощі – поспілкуватись з рідними та друзями, придумати маленькі приємності і подаруночки для них, привітати когось з днем народженням, з‘їсти щось смачненьке. Коли дуже нервую - їм насіння, ну але багато хто знає цей перевірений рецепт.

Багато років тому я дізнався, що Ти народилась в Харкові, для мене це було несподіванкою, любиш своє рідне місто?

Марія Бурмака: Дуже. І особливо мені боляче як над ним знущаються рашисти. Бомблять, руйнують. В Харкові зараз є мої друзі! Як от Кирило Пархоменко, завідуючий хірургічним відділенням обласної клінічної лікарні! Ми дружимо з дитячого садка. Він оперує поранених і сказав: "Якщо всі поїдуть, хто рятуватиме людей"?

Харків вистоїть!

Яке у Тебе ставлення до нагород, звань та титулів? Чи приємно, коли Тебе називають Заслуженою артисткою України?

Марія Бурмака: З 2009 року я Народна артистка України. Тоді ще жива була моя мама, але це вже було важко, бо це було онкозахворювання. Мені вручали цю відзнаку в Батурині і відразу звідти я поїхала до мами в лікарню. Вона дуже раділа. А взагалі – варто було пройтись зі мною Києвом, щоб побачити як мене впізнають. Впізнають і у Варшаві, бо багато українців. Виходить, що скрізь де є мій народ–мене знають в лице. То хіба це не народна артистка?)) Насправді це звання не дає якихось пільг і преференцій. Я і так завжди там, де мій народ - це і є головне звання.

Чи Орден княгині Ольги III ступеня дає Тобі якісь привілеї чи це швидше символічна відзнака?

Марія Бурмака: Ніяких привілеїв! Напевно такі відзнаки якось впливають на пенсію, але я про це не думала, бо до пенсії ще треба дожити. Ну і я на державній роботі працювала лише викладаючи в університеті і заробітна платня в мене була дуже маленька, жодних надбавок не було. Тому ніби що дає це звання? Не знаю. Для мене - це ніби як держава мені сказала «дякую» за все, що я робила і роблю для України.

Тебе називали голосом Революцій України, як виникали вже історичні пісні і чи думала Ти про їхню долю, коли їх створювала?

Марія Бурмака: Цікаво, що я ніколи не писала пісень «на злобу дня», під час подій. Все, що я співала, було написане раніше, але під час самих виступів, виявлялось, що це саме те, що потрапляє саме в десятку. В моменти цих історичних подій я вже була їх учасницею! Співала те, що вже було! Під час «студентської революції на граніті» у 1990 році це були пісні на вірші Олександра Олеся і поетів Розстріляного відродження, під час 2004 року - «Ми йдемо» і «Не бійся жити», під час Революції Гідності-«Він іде по воді» та «Все починається, коли». Ну і вже потім «Поцілуй мене на прощання». Ви розумієте, я ж не пишу, тому що це «на часі». Я пишу завжди, а це вже час вибирає ту чи іншу пісню. От наприклад в мене давно є переклади деяких пісень польською. І є досить давня пісня «Хто я така є», колись записала і польською. І от зараз роблю нове акустичне аранжування з українськими музикантами і планую записати її польською, "Kto taka jestem". Хтось подумає, як же це на часі. А я подумаю, як добре, що я багато років тому подумала, чому б це не зробити і зробила! Ніби відчувала, що моя пісня польською буде доречна. Скоро почуєте.

Чи українці в Варшаві матимуть змогу потрапити на Твій виступ?

Марія Бурмака: В мене є сторінка у ФБ, я там все анонсую. Оскільки все відбуваєтьс дуже спонтанно, то щось заздалегідь сказати складно. Хіба що точно 5 червня біля Костьолу в Белянському лісі буде велике свято і пікнік, я співатиму для дітей. Імовірно в цей же день буде і акустичний концерт для всіх бажаючих.

Що Ти побажала б українцям, які живуть у Польщі?

Марія Бурмака: Я вражена тим, як Польша поставилась до України і наших людей. Обійняла, обігріла, нагодувала. Я так само хочу звернутись до всіх біженців - милі і дорогі, це не назавжди. Світло завжди перемагає темряву і кожен знайходить і знайде підтримку. А тим українцям, які живуть тут давно, я би хотіла подякувати за волонтерство і колосальну роботу з прийняттям шаленої кількості переляканих і понищених морально людей, які кинулись до Польші, рятуючи свої життя і життя дітей. Дякую за безмежну доброту, витримку і розуміння. Це безцінне. І в цьому також наша сила, як народу. Ну і всім нам хочу побажати миру, знищення мордору і Слава Україні!

Дякуємо, Маріє, за щиру розмову. Бажаємо натхнення на звершення нових творчих дебютів. І до зустрічі в Польщі!