Почуваються винними, бо вижили. Питають: "Чому я не в підвалі?"

Більшість біженців, які опинилися в Польщі, це жінки. Вони тікали від війни, щоб захистити своє життя. Часто поспішаючи, хапали те, що було під рукою. Взяли найнеобхідніше для себе та дітей. Залишили найцінніше – рідних, друзів, земляків. Вони у Польщі знайшли притулок, але не мир. Може здатися, що їм пощастило, бо вони вижили. Однак відчуття полегшення тривало недовго. На її місце прийшла величезна провина.

– Майже всі відчувають себе винними, бо залишили Україну. Багато жінок відчувають провину за те, що, наприклад, залишили в Україні старих, хворих батьків, які не могли чи не хотіли виїхати. Вони відчувають біль, що вони сюди приїхали, що вони тут живуть, – пояснює в інтерв’ю WP Одеситка, психологиня Олена Храпенко-Римар, яка співпрацює з Фундацією «Україна» у Вроцлаві.

Олена щодня допомагає біженцям з України, тому дуже добре знає їхні проблеми. – Багато хто з них думає залишити все і повернутися в Україну. І багато людей повертаються саме з цієї причини. Я особисто знаю одну жінку, яка не витримала і повернулася. Забрала дитину, собаку і повернулася додому, - розповідає Храпенко-Римар.

Синдром вцілілого

– Майже кожен, хто виїхав з України, відчуває себе винним. І перед рідними, які залишилися вдома, і перед громадянами країни, які жили під обстрілом, особливо в Маріуполі. І проти співгромадян, які також виїхали, але не можуть знайти роботу. Я багато спілкуюся з дівчатами з України, і всі вони кажуть одне й те саме. У них тільки одне бажання: мир і повернення додому, - зізнається в інтерв'ю Wirtualna Polska Олена Бабенко, українка, яка втекла від війни до Польщі.

Розкаяння, яке переживають біженці, — це явище, відоме в психології як синдром вцілілого. – Це соціально-психологічний феномен, який виникає у тих, хто вижив, або тих, хто був свідком травматичних подій, у даному випадку війни. Цей синдром характеризується апатією, втратою фізичних сил і навіть відразою до життя. Це призводить до думок про самогубство, самокривдження. Також є нав’язливі думки, що люди могли щось зробити, але не зробили цього, – пояснює в українському порталі «Газета» психологиня Олена Герженій.

- Вони не можуть спати, відмовляються від їжі або ж не мають апетиту. Вони можуть відчувати нудоту - організм ніби протестує, відкидає все, не може прийняти їжу. Люди не хочуть ні з ким розмовляти. До цього додається сором і провина, що вони вижили, а інші люди вмирають. Для цього синдрому характерні відчай і постійне почуття жалю, безпорадності. Зараз це відчуває багато українців. Вони порівнюють себе з тими, хто перебуває в гіршому становищі, або з мертвими, відчувають біль і смуток, гнів, сором, — пояснює він.

– Ми з сім’єю були у відпустці, коли почалася війна, моя сестра, наші чоловіки та наші діти. Ми всі могли втекти разом, але чоловіки пішли додому, і ми підтримали їхнє рішення. Тут, у Польщі, теж нелегко. Важко знайти роботу, але тихо, діти війни не чують, – каже Бабенко.

– За себе скажу: мені соромно навіть робити фото, а тим більше викладати в Інтернет. Це може образити інших українців, які залишаються під обстрілами. Я щодня думаю про тих, хто залишився в Україні. Постійні сльози, страх за майбутнє, за дітей. Я не думаю про будинок, який ми залишили в Україні. Хоча ми самі побудували його всього 6 років тому. Я не думаю про знищену машину. Прошу тільки одного, нехай всі живуть, – зізнається Бабенко.

«Чому я їм, чому я не в підвалі?»

З подібними відчуттями стикається українська співачка та актриса Джамала, яка перемогла на Євробаченні 2016 року з піснею "1944". В інтерв’ю вона зізнається, що з тих пір, як виїхала з України з дітьми, щодня прокидається з почуттям провини за те, що не перебуває на батьківщині.

– Я ніколи не зверталася до психолога, але вважаю, що треба, тому що я прокидаюся вранці і коли друг пише мені, що його сім’я вже дев’ять днів гріє сніг у підвалі, щоб попити води, я вважаю, що це нелюдське. Але це дорослі. А що вони запропонувати немовлятам, чиї матері втратили молоко? Також розтопити сніг? – риторично запитала артистка в інтерв’ю сайту Current Time.

– Кожен раз, коли сідаю їсти, думаю: «Чому я їм, чому я не в підвалі, не розтоплюю сніг?». Або коли я виходжу на сцену. Це дуже велика проблема. Що я можу сказати людям, які зараз відчувають такі ж почуття? Треба щось робити, це важливо. Коли я щось роблю, мені легше, - додала вона.

Ці слова підтверджує Олена Храпенко-Римар. – Допомагає соціалізація, вивчення польської мови, пошук роботи, волонтерство. Допомога іншим, зокрема, є допоміжною. Йдеться про відчуття, що ти потрібний. У мене була 16-річна пацієнтка, яка зізналася, що допомога іншим біженцям дуже допомогла їй самій. Після кількох консультацій вона мені сказала: «Я вже на цьому боці», – розповідає психолог.

Однак не всі так легко пристосовуються до нової ситуації. – Більшість людей із синдромом вцілілого страждають від депресії, безсоння, проблем із концентрацією уваги. При появі таких симптомів варто звернутися за допомогою до фахівця, – радить Храпенко-Римар.

Найгірша ситуація для людей, які мали психічні проблеми до втечі з України. – У нас була пацієнтка, яка прийшла з легкою депресією, але ситуація втечі від війни погіршила її стан. Потрібне було швидке втручання, – додає він.

Мені краще, тому я почуваюся гірше

– Таке почуття провини супроводжує не лише біженців, а й українських іммігрантів. Вони вже стикалися з цими почуттями. Це особливо актуально, коли їхні родини не хочуть їхати до Польщі, хоча їхнє життя тут було б кращим. Я сам зіткнувся з цим, коли почалася війна, і моя сім’я залишилася в Харкові, не захотіли до мене їхати. Тільки коли до мене прийшла сестра, то мені стало легше, - розповідає Храпенко-Римар.

– Багато людей пишуть у групах для іммігрантів, що родичі з України не хочуть їхати до Польщі, і це змушує їх відчувати велику провину, що вони тут живуть, у безпеці, мають роботу та стабільну ситуацію, – пояснює він.

– Найголовніше – зрозуміти, що це явище нормальне. Це нормально відчувати всі ці емоції в цій ненормальній ситуації. Саме через почуття провини та співчуття люди допомагають тим, хто цього потребує. Провина змушує нас об’єднуватися, робити щось не лише для власного виживання, а й для виживання тих, хто для нас важливий – сім’ї, друзів, держава в цілому, – пояснює в «Газеті» Олена Герженій. - Ті, хто виїхали, повинні розуміти тих, хто залишився. Їхні емоції також нормальні, пояснює вона.

 Переклад - Vladyslav Yatsenko, журналіст VPolshchi