Польський нейрохірург Лукаш Грабарчик рятує поранених в Україні

Катажина Ґжеда-Лозицька, WP abcZdrowie: Як так сталося, що ви опинилися у львівському шпиталі, куди перевозять важкопоранених бійців?

Доктор Лукаш Грабарчик, доктор медичних наук, нейрохірург з медичного факультету UWM: Говорячи прямо, я потрапив туди випадково на самому початку війни і там уже залишився. Не знаю, чи це доля, чи дивний поворот подій, принаймні, у певному сенсі сценарій для мене написало життя.

У лікарні, в якій я працював в Ольштині, раніше проходив інтернатуру хірург з України. Мушу визнати, що тоді з ним не дуже добре поводилися, бо він був українцем, але я з ним добре порозумівся, ми подобалися один одному, і згодом ми спілкувалися. Коли почалася війна, я написав йому: «Як справи?». А він сказав: «Приїжджай, побачиш». І я поїхав.

І ви вже залишилися?

Я поїхав забрати їм обладнання, бо мій друг сказав, що їм терміново потрібні прилади VAC. Вони є відсмоктувачами для загоєння ран. Після цього все сталося дуже швидко. До них потрапив 21-річний хлопець з великою кількістю осколків у хребті. Тоді вони сказали: "Слухай, ти ж нейрохірург, ти це знаєш. Ти допоможеш?" А коли допоміг, так вже і залишився.

Лише пізніше я дізнався, що українська розвідка перевіряла мене раніше, бо я був у військових структурах. Іноземних лікарів там практично немає. Також виявилося, що цей лікар, з яким так погано поводилися в Польщі, є одним із головних хірургів там, який контролює переміщення поранених, і він поручився за мене.

Військова медицина навіть у Львові почалася на перший, другий день війни. Тоді Київ був оточений і не було можливості перевезти туди поранених, а значить, поранені приїжджали аж зі Сходу до Львова та ще кількох військових госпіталів на Сході. Я не буду говорити про їх точне місцезнаходження, тому що це конфіденційні дані. Українці бояться, що якщо ми тільки розповімо, куди йдуть поранені бійці, то тут одразу буде авіаналіт.

Чи вдалося врятувати першого пацієнта, якого ви прооперували?

Так, його звати Денис. Більше того, через три тижні з’ясувалося, що його пустили на реабілітацію в моє рідне місто Ольштин. Щоб залишити територію України, поранені військовослужбовці повинні отримати дозвіл від Києва від Головного командування. Я вирішив взяти його особисто. З іншого боку, коли я повертався до Львова, то побачив, що Денис у поганому стані. Я почав розпитувати, що відбувається, і виявилося, що його батька вбили в Черніхові, а в матір стріляли. Денис воював у полку, який за перший тиждень боїв прийняв найгіршу атаку у Волновасі. Це місце, яке подбало про те, щоб Маріуполь не був оточений. Його мати дивом вижила після різанини в замінованому Чернігові.

Що я мав робити? Мені треба було їхати за цією Тетяною і я привіз її до Польщі, до сина. Виявилося, що у неї жахливий багатоосколковий перелом ліктя. Я запитав професора Помяновського з Отвоцка, чи допоміг би їй. Він передзвонив буквально через 20 хвилин і сказав її привезти. І так це працює весь час, це дивовижно. У свою чергу, Денис тепер поїхав на реабілітацію в Осло.

Які пацієнти потрапляють до вас найчастіше?

Можна сказати, що це різні хвилі. У перші тижні війни в результаті ракетних ударів було поранено багато людей. Це були величезні рани, дуже забруднені бетоном і осколками ракет. Пізніше від підривів мін постраждали в основному ті, хто воював у Чернігові та Харкові, солдати з відірваною ногою та відірваним коліном. На даний момент є багато вогнепальних поранень, тобто прострілу в руку, прострілу в зап’ясті, багато поранень грудної клітки та живота. Також іноді трапляються серйозні травми обличчя.

Це не ті рани, з якими я коли-небудь стикався в Польщі. Найстрашніше – це розмір поранень, адже найчастіше ці рани численні, тобто вогнепальні поранення ноги, руки, живота та грудної клітки. Перші кілька днів для мене це було шоком, але, тим не менш, навчитися боротися з такими випадками в умовах війни дуже швидко. Українські лікарі почуваються дуже добре. Там усі оперують, кожен хірург, уролог, ортопед. У них просто не було вибору. Це як у часи COVID, я працював нейрохірургом у ковід-відділенні, те саме стосується медицини військового часу.

Минуло майже три місяці. Що вам найбільше запам’яталося з цього періоду? Що вас найбільше зворушило?

Найбільше мене вразив масштаб усього цього. Перші два-три дні були шоком. Шоком стала кількість ампутованих кінцівок. Часто це молоді хлопці. Їм по 20-21 рік і вони до кінця життя залишаться каліками через звірство Росії. Ми не боїмося крові, не боїмося ран, але дуже важко змиритися з тим, скільки з них буде інвалідами.

Те, що ми тут бачимо, не можна забути та стерти. Кожен із цих пацієнтів – історія, яку важко ігнорувати. Одним із моїх перших пацієнтів був 20-річний хлопець, якому відрізали руку. Я подумав: до нього треба підійти обережно, бо він молодий, а він мене питає: «Чого ти такий нахмурений? Я втратив руку, а не гумор». Ось які ці люди. Або, наприклад, я прооперував бійця, який воював у Маріуполі, і у нього був шрам на спині. Виявилося, що цей хлопець побачив, як летіла ракета, і кинувся на друзів, щоб прикрити їх своїм тілом. Таких історій дуже багато. Те, що переживають ці солдати, які мотивовані, дивовижно. Усі вони хочуть повернутися. Чоловік не має ноги і просить протез, щоб повернутися на фронт.

Ви не думаєте повертатися до Польщі?

Ні. Зараз я в Польщі, але лише на кілька днів. Я намагаюся отримати кілька анестезіологічних апаратів і повернутися.

Спочатку це був шок, а зараз зовсім інше, інша мотивація. Це мої друзі, і друзів не залишаютьв часи потреби. Це емоції, які важко описати словами. Нещодавно я мав спеціальну місію приїхати до Польщі за дитячою коляскою, бо в одного з медиків, з якими я працюю в лікарні, народилася дитина.

Правда, я єдина людина з цього складу, яка може дозволити собі виїхати з України, тому що вони не отримують дозволу, тому мені говорять, що привезти. Тепер мені подзвонили, що треба поспішати. Дзвонять з операційної, знімають і запитують: "Як би ти це зробив? Коли ти повернешся?" Ми – команда.

Як справи у лікарів, з якими ви працюєте? Вони, безперечно, зараз дуже втомилися.

Ці лікарі працюють там 30-40 днів безперервно. Вони просто герої. Кажуть: солдати воюють на фронті, а ми воюємо так. Вони розуміють, що в будь-якій миті їх можуть перевести зі Львова в інше місце, і вони до цього готові. Вони не виявляють ознак втоми.

Ви не боїтеся? У Львові час від часу лунають сигнали про вибухи. До цього напевно не можна звикнути?

У Львові товсті вікна і в мене кілька разів траплялося, що я не чув сирени (сміється). Я навіть завантажив на свій телефон програму, яка мала застерігати від повітряних нальотів у певній зоні, і я пам’ятаю, що одного разу цей будильник на моєму телефоні спрацював, коли ми були в операційній. А потім мені колеги сказали: «Видали, так працювати не можна».

Війна на місці виглядає дещо інакше. Це дивно, тому що коли я в Польщі і дивлюся, як ЗМІ показують ці вибухи, вони на весь екран і я боюся, коли я це дивлюся, але коли я, наприклад, в Києві і пролітає ракета, то це інакша тривога. Ви бачите, що ракета кудись летить, але ми робимо свою роботу.

Одного разу я злякався, коли під час нападу затряслася земля і на мить погасло світло. Усі завмерли на кілька секунд. Ми боялися, що це удар в лікарню, але коли ми побачили, що все стоїть на місці, ми повернулися до роботи. У Львові було тихо лише на початку. Зараз ви часто чуєте ці сигнали про бомбу. Як тільки протиракетна система щось зафіксує, одразу ж пролунає сигналізація, але коли операція продовжиться, ніхто не зможе на це зреагувати, ніхто не вийде з операційного столу. Загалом, про загрозу на місці не думаєш.

Katarzyna Grzęda-Łozicka, журналістка Wirtualnej Polski.

Переклад: Vladyslav Yatsenko, журналіст VPolshchi