«Русскій мір» — це не про мову. Це про брехню і тоталітаризм

Донеччанка, історикиня і член-корреспондент Академії наук України Лариса Якубова від 2014 року досліджує «русскій мір». Вона бачить в його апологетах тоталитарну секту, яка прагне зруйнувати сучасний світ. Про те, чим «русскій мір» небезпечний для Польщі, вона розповідає в розмові з Wirtualna Polska.

Ігор Ісаєв: «Русскій мір» — це простір російськомовних?

Лариса Якубова: Ні. Це простір брехні. Тотальної і всецільної.

Тоді спробуймно дати дефініцію того, що є «русскій мір» — не для України, а для Європи?

Це складно зробити тому, що це явище змінюється. Я досліджую його з 2014 року, а сам він з’явився задовго до цього моменту. Якщо на межі тисячоліть в поняття «русскій мір» вкладалася одна сукупність ідей, явищ і понять, то сьогодні це геть інша субстанція. Цей дискурс пройшов кілька етапів, і дуже потужно змінювався.

Які це були етапи?

«Русскій мір» сформулювався в загальних рисах як певний набір інтелектуальних, квазіінтелектуальних і духовних тез, і почав використовуватися як елемент м’якої сили Росії. Своїм корінням він сягає першої політичної російської еміграції. Але тоді це були предтечі того продукту, з яким ми маємо справу сьогодні.

Він відродився в епоху російського дефолту 1998 року — дефолту не лише економічного, але й ідеологічного, ментального і культурного. Це було наскрізне явище. Росія — це новонароджена країна, яка з’явилася у 1991 році, хоч начебто в літературі, в історії була присутня давно. Тодішні пострадянські і вже новітні російські інтелектуали поставили завдання сформувати сучасну національну ідею, яка би оформила рух країни в майбутнє.

Словотвір «русскій мір» запропонував Глєб Павловський, політтехнолог Кремля, хоч вперше це словосполучення промайнуло в збірці праць радянського філософа Михайла Гефтера.

З яким Павловський мав дуже тісні стосунки.

Учня і вчителя.

Народжений в Одесі Павловський має якийсь імперський комплекс щодо України, хоч це досить освічена людина.

Павловський — типовий представник українських за походженням еліт, який, приїхавши до Москви і зробивши кар’єру в навколодержавних елітах, всіма силами намагається транслювати ідею, що українці — це ті ж самі росіяни, в якихось моментах гірші, а в якихось кращі. Є нотка, яка бринить в цьому конструкті «русского міра», що українці так само придатні для використання у великих державних справах Росії. Це анулює українськість як таку.

Це ідентичність, яка заперечує в собі національне походження і намагається підлаштуватися ментально, інтелектуально, культурно під метрополію. Тип класичного «малороса», який згодний бути частиною імперського проєкту і всіма силами конструює оцю концепцію, яка дозволяє таким, як вони, реалізувати себе на вищих щаблях державної служби. Показувати себе як «найкращі відбірні росіяни», а не якісь там «гастарбайтери», які будуть працювати за п’ять копійок.

Отже, російський економічний дефолт відродив імперську ностальгію?

Згадайте класичну путінську фразу — «Росію поставили на коліна». Це такий переломний момент, коли у Путін, прийшовши до влади, оголосив, що Росія стоїть на колінах і мусить встати.

Тому з запуском економіки Кремль намагався творити новий концепт національної ідеї, яка мала б компенсувати росіянам відчуття «національного приниження» у зв’язку з розпадом Радянського Союзу. Уже відбулася перша чеченська війна, тривала друга чеченська війна, у суспільстві було апокаліптичне відчуття, що Росія, вкотре народившись, знищується.

Путінська влада, яка потужно консолідувалася, дала завдання низці інтелектуалів — розробити продукт, який дозволив би ментально об’єднати Росії і всіх пострадянських росіян, які вийшли з Радянського Союзу, але направду не відчували себе гордими творцями нової Росії.

Ви кажете — «продукт». Чи я добре розумію, що це був продукт передовсім політтехнологічний?

Я би виділяла початковий етап, 1999 рік, коли його творили кілька осередків інтелектуалів і митців. Але вже на етапі 2004 року — це економіко-політична версія «русского міра», а отже політтехнологія. Вона була підхоплена владою, яка побачила суттєвий мобілізаційний потенціал цієї політтехнології і взяла за основу діяльності державних структур. Тоді це розумілося як елемент мобілізації не лише росіян всередині країни, а і російських діаспор усюди в світі, для того, щоб акумулювати їхню енергію, їхні статки, їхні можливості, їхню впливовість для контролю за кордоном.

Це була сучасна ідея з претензією на глобальність в тоді ще в позитивному сенсі. Утім, вона вже тоді мала всі ознаки імперськості.

Які, наприклад?

Вищість росіян і російськомовних стосовно колишніх радянських громадян. Тоді дуже активно просувалися концепти захисту російськомовних в країнах Балтії, також в Україні, яка від початку сформулювалася в «русскому мірі» як інтегральна частина Росії.

Після Помаранчевого Майдану 2004 року відбувся різкий розворот — від повільної і поміркованої політтехнології в напрямку активної контрреволюційної дії. Кремль сприйняв український Майдан як виклик таким режимам, як він сам. Усередині Росії ідея демократичної революції стає подразником номер один для очільника Кремля. Фактично концепт «русского міра» перетворюється на антиреволюційний таран.

Антиреволюційний — значить антизахідний?

Думаю, так. Після 2004 року основним завданням стає вже не розвиток Росії в глобальному світі, а спротив демократичним і ліберальним змінам в Росії. На той момент Путін фактично має провідні важелі в економічному житті, контролює ЗМІ, політика фактично переходить у руки «колективного Путіна».

Вступу Росії в «переможну війну» з Грузією 2008 року, який шалено підвищив внутрішні політичні рейтинги, показав розбудову зв’язку між так званим «глибинним народом» і «колективним Путіним».

Цю війну Росія не мала сил розвивати і поглиблювати з низки економічних причин. Вони ще не спромоглися довести масову свідомість росіян до такого стану, яку вони мали 24 лютого 2022 року. Були ще живі осередки опозиції, хоч дуже знекровлені. Тоді ще були харизматичні лідери опозиції, які могли підняти впливові верстви населення на антивоєнний протест. Ще не вся економіка була в руках у колективного Путіна, і не всі важелі політичного управління були в його руках.

І насправді Грузія не була тим місцем, де мала б відбутися історично глобальна війна Росії з Заходом. Така роль відводилася саме Україні. У 2008 році російське суспільство ще не було готове виступити покірним і абсолютно бесзмістовним ресурсом глобальної війни, яким воно є зараз.

А чому, власне, тоді було неготове, а тепер так?

Тому, що колективний Путін при владі вже 20 років, весь цей час йшла праця над тим, щоби здійснити цю консервативну революцію. Її завершили у 2020, коли прийняли нову Конституцію. Не просто засвідчили, що Конституції вже немає — у Конституції просто зафіксували колосальну роботу, яку здійснили за 20 років. На той момент Кремль створив повноцінну соціально-економічну базу глобальної війни.

Ким є ця база?

У Росії немає середнього класу, який є основою незалежної політичної думки. Йому в Росії не дозволили народитися. Сьогодні понад 70% населення Росії — це, як і за радянського тоталітаризму, люди залежні від державного бюджету. Це все працюючі люди, а не якісь соціальні низи. Кожна копійка соціальної виплати їх витягує з категорії бідняків у категорію людей, які до цієї категорії ще не занурилися. З іншого боку, бізнес у Росії — це великі державні корпорації, які займаються корупцією в держзамовленнях. Плюс це окрема позиція олігархів, які фактично є намісниками колективного Путіна і розпорядниками певних фінансових потоків. Податкова система скручена таким чином, щоб людина не могла навіть на своїй приватній ділянці щось додатково заробити.

Це — замкнене коло, хронічної бідності переважної більшості населення і хронічної невиправданої залежності від держави. Це формує нову версію сучасного патерналізму, яка використовується, зокрема, і в війні. Суспільство підвели до того, що вербування на війну, мобілізація для багатьох є нормальною життєвою програмою виходу з цього замкненого кола.

У зв’язку з цим поставлю Вам провокативне питання: росіяни — це такий колективний Путін чи все ж вони жертви системи?

Це дійсно досить складне, дуже дратівливо і болюче питання. Ми маємо справу з катастрофою Росії, катастрофою її посттоталітарного транзиту. Транзит закінчився її поверненням в нову версію тоталітаризму, а повернення в тоталітаризм неможливе без масової підтримки населення.

Масова людина є основою тоталітарних систем, вона варіюється на межі 70–85%. Коли влада має глобальний консенсус з простою масовою людиною, тоді стаються страшні перетворення. На руїнах колишньої держави формується вже не держава і вже не суспільство, а державосуспільство — нова хвора політична система. Парадоксально, але основою тоталітаризму є демократія у тому розумінні, що є бажання більшості населення брати участь у цій новій тоталітарній системі.

Таке бажання було сформоване в Росії під час анексії Криму.

Так званий «кримський консенсус».

У цьому великому державницькому запої Росія проіснувала від 2014 року, послідовно опрацьовуючи інструменти впливу на масову свідомість. Коли рейтинг Путіна падає до 60–62%, так як впав перед черговою фазою війни в Україні, його бойовими діями знову підіймають на певний час до бажаних 80%.

Масова підтримка складається з трьох компонентів. Перший — це абсолютно навіжені промоутери консервативної революції, як-от Александр Дугін. По друге, просто виконавці, які за родом своєї служби живуть тільки завдячуючи системі. І третя, найбільша група — це «ватники», які і не хочуть начебто самі вмирати і не хочуть самі вбивати. Але в них відсутня суб’єктність, відсутнє розуміння взагалі, вони звикли покладатися на «думку більшості».

Хоч є, звісно, стабільні 15%, які навіть попри масовий виїзд певних категорій росіян, продовжують виступати проти цієї політики.

Що нам варто робити з цією групою, бо існують діаметрально різні погляди на це?

Пам’ятаймо, що світ вступив в смугу тривалих і дуже тяжких потрясінь. З огляду на реально складну діагностику всього того, що відбувалося в Росії, сьогодні від колективних зусиль світового співтовариства залежить те, яким стане майбутнє світу. Сценаріїв майбутнього — дуже багато.

Один з варіантів — путінська Росія років на сімдесят років зайде закриється кордонами, як Північна Корея і існуватиме методом гниття. Це дуже небезпечний варіант для існування світу. Не лише для сходу Європи, а цілком для світу, тому що в основі його, на відміну навіть від тієї ж Північної Кореї і Китаю, лежить абсолютно апокаліптична матриця розуміння світу, альтернативний світогляд, заточений фактично на неможливість існувати в реальному світі. Це генерує потужну небезпеку.

Утім, чимало опозиційних росіян, навіть добре освічених, по пояс перебувають в дискурсі «русского міра». Вони також значною мірою продукт 20 путінських років. Утім, з ними також слід би працювати для повного розуміння того, як мало вони знають про Росію і світ. Без змін своєї свідомості вони неспроможні нічого зробити для майбутнього Росії, навіть за умови, що вона буде звільнена від колективного Путіна. Але робити це слід, не варто збільшувати кількість своїх ворогів.

Яким чином «русскій мір» присутній в західних країнах? Він дійсно «у відвороті», чи це омана нашого мислення?

Ще дуже рано казати про те, що небезпека минула. Переважна більшість людей сприймає «русскій мір» суто у сфері ідеології, у крайньому випадку, політики і геополітики. А небезпека, власне, й сила цього продукту в тому, що він вийшов за межі своїх початкових начал.

Сьогодні це — наскрізна, альтернативна інформаційна система, у поле тяжіння якої притягнено величезну кількість людей. Це сотні мільйонів людей по світу.

Що це за люди?

Передусім — російськомовні. Також — наукові, культурні діячі, зокрема й експерти з російських питань, випускники російських вишів. Вони і зараз сидять на ключових посадах як експерти чи державні радники, і в США, і в усіх країнах Європи, Азії, Африки.

За 20 років такі структури створені практично всюди у світі через інструменти російської м’якої сили. Їхні ідеї далеко виходить за межі культурних подій чи фестивалів. Вони наскрізно просякнуті ідеями величі Росії, повернення історичної правди. Кремль паразитує на ідеологемі «великої російської культури», її привласнили і перетворили на величезний важіль впливу. Це витворило путінській Росії фальшиву маску сучасності.

Більшість того, що Ви говорите, стосується умовної Німеччини чи Франції. А що із такою досвідченою минулим країною як Польща, чи має вона щеплення від «русского міра»? У якій іпостасі він приходить сюди?

Країни, які вже були в складі різних форм Російської імперії, дійсно мають щеплення від «русского міра», вони добре пам’ятають свою історію. Зрозуміло, що тут, так само як і в демократичній Україні, варто все ж таки не перетворювати цей досвід в огульну війну з відьмами. «Русскій мір» може паразитувати на ліворадикальних і праворадикальних рухах.

Причому одночасно.

Одночасно — створюючи з них дуже дієві гібриди. Поєднання непоєднуваного кормлять і той, і інший сегмент політикуму в усіх країнах, його підтримують фермами ботів. Це величезна мережа, яка вкорінена всюди в світі. І за сприятливої економічної і політичної кон’юнктури вона буде дуже ефективно працювати на світовий хаос, на підпалювання однієї пожежі за іншою.

Це не обов’язково діє як безпосередній прояв «русского міра». Утім, саме це, а не російськість, є наріжним каменем «русского міра», сучасного путінізму. Для Путіна нема в світі країн, до яких він налаштований добре, немає потенційних друзів. У нього є лише вороги. Є потенційні майданчики економічного взаємодії, які даватимуть гроші. А він запроваджуватиме на них політику руйнування сучасного світу.

Тоталітарне значення «русского міра» полягає не в тому, що він «русский», а в тому, що він тоталітарний, з претензіями на світову гегемонію і знищення ліберально-демократичного світу як такого.

Він хоче мати по другій стороні партнерів, які уподібнюються до нього.

Він хоче мати світ такий, як вони його бачать. Ми живемо в різних ментальних і ціннісних вимірах. Путін як уособлення тоталітаризму збудував таку картину світу, у якій найпрекраснішою системою є путінська система. Росія — це єдина країна, яка має стати взірцем для існування і розбудови майбутнього світу. Хто не згодний з такою картиною світу, мають бути просто знищені. Вони не намагаються інтегруватися в цей світ. Їхнє завдання — знищити його, а інструментів для цього вони напрацювали для різних цільових аудиторій. Лівий, правий популізм, дискредитація ідеї лібералізму як такої. Дискредитація ідеї демократії. Дискредитація всіх цінностей іудеохристиянської цивілізації, паплюження власного православ’я. Оце все і є «русскій мір». В ньому йдеться не про російську мову. Ідеться про те, що силою, під ядерним шантажем, нав’язується нова історична форма тоталітаризму, в обладунках постінформаційної ери і сучасної технологічної революції.

Але ж агенти «русского міра» намагаються мімікрувати під наші нормальні інституції, як їх відрізнити?

Повинні серйозно працювати спецслужби, наукові осередки. Дійсно, є псевдополітичний пінг-понг, коли будь-хто може звинуватити іншого в тому, що той «русскій аґент», і звести нанівець дискусію.

«Русскій мір» — дуже складний і дуже дієвий конструкт. Немає іншого шляху боротьби з ним, як підвищення рівня експертних і державних середовищ. Об’єктивна відмінність між «русскім міром» і західними середовищами полягає в тому, що російська тоталітарна система паразитує на вульгаризації політичного, інтелектуального життя, коли все перетворюється на телевізійне шоу, де кожен може вигадувати будь-яку брехню.

В Україні все ж існує чимало адептів «русского міра». Що з ними робити?

Ще в березні, під обстрілами я неодноразово писала, наскільки я пишаюся за наших українців загалом і за істориків зокрема. Своїми зусиллями за 30 років ми фундаментально вибудовували картину справжньої історії України, яка стала надійним ґрунтом для формування сучасної модерної української національної свідомості.

Я впевнено можу сказати, що попри носіїв «русского міра», у нас формується сучасна політична українська нація. Вона включає етнічних росіян (як я), євреїв, греків, які пережили катастрофу Маріуполя, етнічний болгар, гагаузів, і, зрозуміло, українців. Ми до цього дуже довго йшли. Це був інший процес, ніж у росіян, де хтось згори наказав зробити «русскій мір», намагався скріпити непоєднуване, що врешті-решт перетворилося на потворного мертвого Голема — російську націю.

Українська нація — жива. Вона йде в майбутнє, починаючи з осмислення свого минулого, пропускає його через себе, проходить катарсис.

Тобто сприймає цю історію — не ідеалізованою? Такою, яка дає змогу перепрошувати українським президентам євреїв чи поляків?

Так. Ми маємо пережити ціннісний катарсис, де добро це добро і чітко визначено. У нашому минулому було багато і зла, і добра, але воно має бути все осмислене, виставлене по поличках, і люди мають отримати можливість реально йти в майбутнє.

Мої колеги і я пропонуємо професійну і фахову історію, яка не передбачає штучного розділення народів чи штучного об’єднання спільнот. На сайті Інституту історії України у вільному доступі є ґрунтовне опрацювання історії України ХХ століття, яке допоможе зрозуміти, чому з нами все це відбувається і чому російські бомби вбивають однаково і українських росіян, українських євреїв і українських українців. І нам далі робити свою справу, бо зараз ми працюємо на мир, хоч в умовах війни це робити неймовірно тяжко.

З іншого боку, Ви не уявляєте рівня фальсифікації історії Російської Федерації. Фактично зараз відсутня історії Росії як такої, бо вона є конгломератом вкрадених національних історії, зокрема української.

У росіян зараз немає зла і добра, у них є одна репліка: «Ну, не все так однозначно». На цій основі неможливо вибудувати що-небудь живе, бо це буде знову автомат Калашнікова, тоталітарна держава, і суспільство ГУЛАГу.

Ігор Ісаєв для Wirtualna Polska