Тікали пішки з Маріуполя 100 км. Зараз працюють в офісі ООН у Вроцлаві

Як для вас почалося російське вторгнення у Маріуполі?

Катерина Ярмоленко: Коли розпочалося вторгнення 24 лютого, то ми з чоловіком вирішили, що я забираю дітей, дітей Марини і ми їдемо до родини в Запорізьку область. Як зазвичай — на вихідні. Те село, де ми були, вже було окуповане.

Марина Шевченко: Ми там (у Маріуполі - ред.) залишися, ми не повірили, що таке може бути. Що у 21 столітті, коли технології, прогрес, рівень людства на високому рівні розвитку, можна ось так напасти на іншу країну і заявити, що я хочу у вас щось вирішити. Мало того, що "хочу", а "зроблю це всупереч усьому, знищу життя, долі сотен тисяч людей". Життя цілих сімей — вони зруйновані. Ми там залишалися деякий час, але буквально в перші дні стало зрозуміло, що виїхати з міста неможливо. Всі люди, які виїжджали, вони виїжджали ціною власного життя.

В місті вже не було ніяких засобів для існування. Люди виїжджали вже від відчаю. Ще й до того обстріли та авіаудари. Жахливіше цього просто нічого немає. Коли літак летить досить низько і своїм червоним світлом освітлює всю квартиру, потім гул стоїть, потім кидає бомбу. В той момент розумієш, що нічого не можеш зробити, немає місця, де можна врятуватися.

Як ви виживали у Маріуполі?

Марина Шевченко: Біля нас був такий спорткомплекс з підземним паркінгом. Туди привозили бочки з водою. Люди о 5-6 ранку ставали в чергу. Була нескінченна черга людей. Було -10 градусів, а як вода закінчується, то могли підвести, а могли й не підвести, але люди все одно стояли. Сніг збирали, коли випав сніг, то ми раділи, бо можна було набрати води хоча би.

А як було з харчуванням?

Марина Шевченко: Нічого не було. У когось якісь запаси були, тільки завдяки цьому люди виживали. Люди організовувалися у під’їздах. Після того, як біля під’їзду вдарила бомба, то частина сімей, які там залишилися, переїхали у підвал. Це звичайний підвал в багатоповерхівці, я там ніколи раніше не була. Людям було все одно: на горі чи під землею, ніде немає шансів. Люди розпалювали вогнища, знаходили способи. У нас є гараж за пів міста ходьби, там є пічка, де можна було розпалити вогнище. Там ми могли приготувати сніданок, обід. Так ми ходили через пів міста, а одного разу прийшли — половини нашого дому немає. А сусіди нам кажуть: "Як добре, що ви прийшли зараз, а не на півгодини раніше".

Ось так ми ходили через пів міста, робили там їсти кожен день. Там біля гаражу можна було хоча би якісь дрова назбирати, бо біля під’їздів дерева вже просто не було. У приватних секторах були колодці, можна було іноді воду набрати. Так, багато хто, дорогою за водою, просто гинув. Уявіть: летить літак, що робити — ти не знаєш, куди тікати, лежати чи стояти.

В який момент ви зрозуміло, що Маріуполь перетворюється на руїну?

Марина Шевченко: Місто дуже велике. З усіх боків все було вже зайнято окупантами. В перші дні всі околиці вже були зруйновані. Взагалі великі руйнування почалися з першого дня. Люди виїжджали з міста під вогнем вже 24 лютого. У нас не було зв’зку, тому не могли знати що відбувається на іншій частині міста. Ми бачили дим, вибухи на горизонті. Виходили в центр, там ловив інтернет, ми дзвонили в інші міста України, щоб вони подзвонили до наших рідних та запитали як вони і сказати, що ми живі.

Катерина Ярмоленко: Добре, якщо ти туди дійшов, бо міг не дійти. Це був центр міста і там вже все було в руїнах. Всі райони були охоплені обстрілами, бомбардуваннями, ніколи не знаєш куди прилетить.

Як вам вдалося звідти виїхати?

Марина Шевченко: Нам пощастило — авіабомба впала поруч, не в наш будинок. Вибухова хвиля — це така потужна сила: вікна, міжкімнатні двері, все було винесено. В нас була нормальна квартира з балконом, новими вікнами, все вилетіло. Ми чудом залишилися живі. В нас були хороші броньовані двері з очком, те очко силою видавило в коридор. Увесь кахель посипався в одну мить. Але те, що дім встояв, нам пощастило. Ми з тих пір нікуди вже не ходили, всі люди сиділи у підвалі, збирали гілочки та готували на подвір’ї. 

В один момент сталося те, що повинно було статися: до нас у двір приїхали російські танки, вони заполонили все. Вони нам сказали: "Хто хоче жити — виходьте з підвалів". Ми нікуди не пішли, подумали, якщо вдасться, то завтра вийдемо. Наступного дня зібрали все, що могли, що помістилося в рюкзак, взяли теж собаку.

Ми просто зібралися та пішли пішком. На виході з міста побачили величезну чергу битих автомобілів, жодної не було цілої. Багато людей так само виходили з Маріуполя пішки: з котами, собаками, папугами, книгами. В одному з населених пунктів, де проводилася евакуація, я підійшла до росіянина. Запитала:" Ну, ось ви нас "звільнили", а тепер нам що робити?". Він каже: "Ось там будуть формуватися автобуси, виїзд на Ростов, там ви зможете відпочити". Думаю, від чого, від свого життя? Ми взяли на себе відповідальність і пішли пішки в інший бік, 100 кілометрів. 

Катерина Ярмоленко: Тільки ж там окупована територія і нас одразу лякали, що там блокпости, "майте на увазі".

Марина Шевченко: Йшли пішки, нас підвозили, ночували в людей. Села, через які ми проходили, там у кожного є родичі в Маріуполі. Вони у нас запитували що в одному районі міста, що в іншому. А ми що знали, те розповідали.

Катерина Ярмоленко: Люди пускали переночувати, ділилися хлібом. А це все була окупація, за хлібом були великі черги. В день можна було купити одну буханку хліба на сім’ю, тобто люди віддавали свій хліб.

Що у вас залишилося в Маріуполі?

Катерина Ярмоленко: У нас залишилися квартири, гаражі. В нас була робота стабільна, яка приносила прибуток і ми її любили. Це все залишилося там.

Марина Шевченко: Глобально — ми там свої життя залишили. Ми будували кар’єри, я більше 20 років працювала у своїй професії, я там щось значила. В нас вже немає стільки активних років, щоб все це почати заново. Ми втратили все. Так, у нас є життя, але як його почати заново?

Катерина Ярмоленко: Ми втратили все, нас всього позбавили, немає куди повертатися. Ми змушені були покинути свої сім’ї та поїхати у Польщу працювати. Працювали на заводі у нічні зміни по 12 годин. Ми все життя працювали як офісні працівники, а тут ти приходиш на цю лінію і кажуть: "Тобі пощастило, що на тебе не кричать".

Марина Шевченко: А ще ми залишили у Маріуполі альбоми з фотографіями. Пам’ять там залишили, тут, у Вроцлаві, ми тільки фізично. Тут ми не вдома, але ми і не знаємо тепер де наш дім. Кажуть, що дім — це моя фортеця, ми її створювали, будували, вона в нас була. Але в один момент ти прокидаєшся і в тебе більше немає там ніяких перспектив.

Які були ваші перші кроки у Польщі?

Катерина Ярмоленко: Коли ми всі зустрілися разом з родиною в Запорізькій області на окупованій території, то ми зрозуміли, що ми не хочемо там залишатися. Ми виїхали до Львова, але там важко було знайти якусь роботу. Наша знайома сказала, що є 2 місця на заводі у Польщі, і якщо ми приїдемо за 2-3 дні, то вони будуть наші. Ми з Мариною взяли і приїхали. Нам було дуже важко, але ми розуміли, що в нас є родина, і ми повинні щось робити.

Наша знайома, яка знає польську мову, допомагала нам знайти житло. Відгукнулися дуже добрі люди, поляки, які сказали, що можуть на кілька місяців нам допомогти з квартирою. Тобто що кілька місяців можемо жити безкоштовно в їхній квартирі у Вроцлаві. Коли оселилися, то перше, що почали робити — це вивчати польську мову та шукати роботу. Ми відправляли свої резюме і нас запросили на першу співбесіду разом. Ми її пройшли. Це був офіс ООН, оформлення допомоги для біженців з України. Це тимчасова робота, але це та робота, яку ми робили, знаємо, вміємо. Але це все тимчасово. В нас є житло — воно тимчасове, робота — тимчасова. А що робити далі, ми не розуміємо.

Марина Шевченко: Ми пройшли великий кар’єрний шлях, можемо працювати ким завгодно: секретарем, помічником, всю офісну роботу. За нашу кар’єру ми бачили все.

Якби не війна, ви би виїхали з Маріуполя?

Марина Шевченко: Ні, ми навіть ніколи не думали про це. У нас було все добре. Ми, правда, навіть не знали до війни як у нас все добре насправді було.

Які у вас спогади про своє місто?

Катерина Ярмоленко: Маріуполь розвивався дуже динамічно. Парки, сквери, фонтани, технології, фестивалі. Коли втрачаєш, то розумієш настільки воно було сучасне, європейське, розвинуте. В місто вкладали багато грошей і це було дуже помітно. У нас був у центрі дитячий майданчик, який був найсучасніший в Україні. Зараз я прочитала у новинах, що окупанти його вкрали, вивезли десь в Росію.

Ви могли би зараз опустити руки і нічого не робити. Що вам дає надію і мотивує?

Катерина Ярмоленко: Наша родина, відповідальність, велике бажання. В нас є велика надія на те, що ми знову будемо разом, що ми будемо трохи щасливі. Тільки це мотивує. Ти відповідаєш не лише за себе, в нас є діти, батьки, чоловіки, собака навіть. Немає в нас ніяких сил, але нас це змушує. Ми не маємо права опустити руки.

Vladyslav Yatsenko, журналіст VPolshchi