Trwa ładowanie...
Безкоштовна психологічна допомога людям з України

ВАЛЕРІЙ ХАРЧИШИН: зараз війна, на жаль, стала тригером, який очистив нас

Все частіше в країнах ЄС можна потрапити на концерти українських зірок. Вони активно мобілізують міжнародну підтримку України та допомагають українській культурі інтегруватися. Важливою залишається підтримка українців-біженців, котрі опинилися за межами України.

Фотографія: Валерій ХарчишинФотографія: Валерій ХарчишинŹródło: VPolshchi, fot: Віталій Боднарь

Не був винятком і рок-гурт «Друга Ріка», котрий власне завершив свій благодійний європейський тур концертом у Варшаві.

З легендою українського року, солістом гурту Валерієм Харчишиним, поспілкувався редактор VPolshchi – Marian Savchyshyn. 

Фотографія: Концерт гурту "Друга Ріка" VPolshchi
Фотографія: Концерт гурту "Друга Ріка"Źródło: VPolshchi, fot: Маргарита Науменко

Привіт, Валерій, радий вітати Тебе в Варшаві. Які в Тебе враження від Польщі?

Мені є з чим порівнювати, я був у Польщі, у Варшаві десь у 1995 – 1996 році, і мені завжди було соромно, до війни, коли я приїздив до Польщі, тому що ми могли б стартувати разом, ми були б приблизно на тому ж самому рівні. Зараз я приїжджаю в Польщу як в європейську країну, у деяких моментах за архітектурою, людьми й взагалі зовнішнім виглядом Варшави зокрема, вона, на мою думку, перевершує старі міста країн Європи. І ментально, в тому числі. Це молода економіка, яка швидко росте, люди, які стрімко розвиваються. І мені здається, що ми подібними мали б бути. На жаль, ми дивилися в інше вікно, північне. Оця субкультура москальська робила нас малоросами. Зіпсованим був наш вектор і вікно у нас було криве. Зараз війна, на жаль, стала тригером, який очистив нас. Ми стали кращими, якщо можна так якісно оцінювати українців. Ми наблизились і морально, і ментально до Європи, сподіваюсь,колись буде й економічно, і культурно.

Коли Ти востаннє був у Польщі? Чи вдавалось Тобі приїхати сюди як туристу?

Ми виступали тут десь чотири роки тому. Щодо подорожей, то Польща була більш транзитною країною. Хіба що я був як турист в Закопаному. Це місце, де я вперше став на лижі. І piwo grzane z sokiem також там я вперше спробував. У нас був польський інструктор, не пам’ятаю, щоправда, його імені. Але там я навчився. Це був 2001 або 2003 рік. До того, коли я був у академічному хорі співаком, ми подорожували Європою, і Польща була для нас транзитною країною. Дуже рідко зупинялися тут надовго. Перша країна, яку я відвідав, дивився і бачив її, це була Швейцарія в 1995 році. 

Фотографія: концерт гурту "Друга Ріка" VPolshchi
Фотографія: концерт гурту "Друга Ріка"Źródło: VPolshchi, fot: Alina Anisenko

Чи зараз відбувається збільшення зацікавленості до українських митців і культури в світі?

Я послухав польське радіо і зрозумів, що у поляків у музиці присутній весільний грув, не знаю, чи це тренд…

На радіо раз - грає польська музика, потім раз – і українська, і наша мова звучить. Коли я побачив, що співає «Еней», я просто очманів. Це десятки мільйонів переглядів.

І коли я говорив комусь про «Еней», про кількість переглядів, то всі робили отакезні очі, казали: «А ми, а ми ж круті, який Еней». Тому я вважаю, що тренд з’явився ще в ті роки. Чи надовго? Війна, можливо, тригернула це все і породила ще більшу зацікавленість, але потім буде падіння.

Але це чудово. Приблизно про це ж ми говорили в Європарламенті і Єврокомісії тільки зараз. Ми зустрічалися з головою з питань культури Європарламенту. У нас багато було зустрічей. І у них порядок денний такий, що ми частина європейського суспільства, європейської культури, зокрема музичної. Вони про це говорять, а поляки це роблять. 

Ми обговорювали інструменти допомоги. Я сидів, наче міністр культури. Нас запитували, як нам допомогти, чого нам не вистачає, що потрібно. Я кажу, що нічого, ми ж не стоїмо з простягнутою рукою. Ми хочемо реалізувати себе творчо і заробляти. Ми прийшли не для того, щоб залишитись тут, як мігранти. Я поїду назад в Україну, тому що її треба розвивати. Я розумію, що іншої, кращої країни, ніж Україна, я не знаю, бо я прожив вже за сорок років і я не хочу емігрувати. Мені там класно, мені там добре, і ми дійсно робили файну країну й у нас все було круто.

Звідки така назва «Друга Ріка»?

Віктор Скуратовський вигадав. Українці люблять пафос, пояснення глибокі, змісти філософські вкладати в назви. Ми не виняток. Ми теж намагалися пояснити. Спочатку Вітя Скуратовський сказав, що назва Second River, тому що він, як і я, слухав гурт Bush, там солістом є Гевін Россдейл, у них був альбом Sixteen Stone, і він провів паралель з Second River. Потім у нас з’явився філософський зміст, типу що це друге життя, інше життя, яке ми почали, коли стали щось разом робити музично. Мені дуже подобається пояснення шведського гурту Mando Diao, який відповідає на питання про назву гурту, що він і сам не знає, що це значить. Він прокинувся зранку, йому наснилось, що біжить чоловік і кричить «Mando Diao! Mando Diao!», ну і все. А що воно значить?

Як Ти створюєш пісні?

Натхнення може зустріти тебе будь-де. Є така пісня «Три хвилини». Досить романтична і має свою історію, яка відрізняється від самої пісні, вона її повна протилежність, тому що я її написав, коли посварився з коханою. Я пішов до хлопців, вони жили разом в чотирикімнатній квартирі. Вони всі страждали зі мною, пили, намагалися пояснити доцільність того, що я пішов від коханої. Зрештою я повернувся, і гітарист мені дзвонить, каже, що ми з ним пісню написали тоді. Він грав, я співав, і десь записав текст. Я щось таке пригадував, але де текст не пам’ятав. Він сказав, щоб я їхав шукати слова пісні. Ми десь години дві-три шукали текст, перерили всю квартиру. В результаті, я знайшов його в туалеті, записаний олівцем на журналі Playboy.

Всі пісні мають історію, я не вмію писати пісні на замовлення, за гроші. Буває таке, що пісні замовляють, а я відмовляюсь, бо це буде нечесно.

Нам колись пісню замовила баскетбольна команда «Будівельник», вони замовили гімн – чомусь вважали, що я баскетболіст, зважаючи на мій зріст – я передивився матчі, я перечитав історію цієї команди, я був повністю занурений в баскетбол, і аж потім я народив текст на гімн команди «Будівельник». Тому всі пісні мають історію, і всі вони натхненні чимось, якимись подіями, переважно з власного життя. Є пісні, які пишуться дуже швидко, є такі, як «Три хвилини», є такі пісні, як «Секрет», про які взагалі не хотілося говорити, й вони просто є частиною особистої трагедії. А є пісні, як «Париж (Дай мені вогню)», яку я написав, коли спускався з другого поверху свого будинку, прямуючи до машини. Я написав перший і другий куплет, поки я йшов, і це відрізок в 30 метрів. А є пісні, які пишуться роками.

Друга Ріка – Секрет

А пісня «Оксана»?

Це не найкраща наша пісня. Цю пісню ми не виконуємо вже років десять.

У мене була дівчина Оксана. Насправді, я не пов’язував пісню з цією Оксаною, але потім зрозумів, що це про неї. Це моя перша дівчина, мені було 16, вона на рік молодша. Це моє перше кохання. Але вона зараз імперіалістка, ватниця. Я її відправив нещодавно вслід за російським кораблем, бо я ділився зі своїми родичами знімками з Гостомеля, коли падали перші гелікоптери, і своїм будинком, який знищено. І від неї почув таке, що на голову не налазить, хоча вона розумна жінка, але що з неї візьмеш, якщо вона голова юридичного департаменту Газпрому, і не може пояснити собі, що вона не права.

На яких музичних інструментах ти граєш?

Досконало – на жодному. Дуже зле граю на гітарі, непогано граю на трубі, але я не став трубачем.

Але у тебе ж є музична освіта?

Так, звісно. Я керівник самодіяльного духового оркестру та організатор культурно-дозвіллєвої діяльності. За фахом я не працював. Я був артистом академічної хорової капели «Орея» у Житомирі. Це муніципальний колектив.

Українці не люблять академічної музики, не слухають класичну. Не купують квитки на 3-4 роки вперед на Реквієм Верді. Однак «Орея» знана на увесь світ, це, мабуть, один з десяти найкращих хорів світу, який базується в Житомирі, і про це ніхто не знає.

Бракує людям академічної школи та академічної освіти. Я, коли вперше приїхав до Швейцарії, побачив, що ті люди, які слухали академічну музику, яку ми виконували, увечері пили й стрибали на сільському рок-фестивалі й знали більше рок-гуртів, ніж знаю я, заразом розбиралися в класиці. Мені тоді було соромно аж до сліз.

Фотографія: концерту гурту "Друга Ріка" VPolshchi
Фотографія: концерту гурту "Друга Ріка"Źródło: VPolshchi, fot: Артем Сідоров

В Польщі майже не розвинене хорове мистецтво.

В Польщі воно все ж більш розвинене, ніж в Україні. Якщо взяти Литву, Латвію та Естонію, то там ця культура на найвищому рівні.

Ми з хором їздили на конкурси. Ми якось приїхали до міста Тур у Франції, й там був хор Московської державної консерваторії. Питали в нас, звідки ми, чи ми їхні. Це було років 25 тому. Кажу, що ми з України, з Житомира. Їм смішно було, що ми з Житомира. В результаті ми взяли перше місце як жіночий колектив, бо в нас був жіночий хор також, і приз глядацьких симпатій і перше місце як фолк-колектив. Ті, з Московської державної консерваторії вийшли, дуже погано заспівали Чеснокова. Це було неможливо слухати. У них не було фолку взагалі, вони вийшли, заспівали «Венікі». Все. Народної музики, пісні у них немає: ні колядок, ні щедрівок, ні веснянок. У них немає нічого. Якщо було, то вкрадене в нас.

Зараз суспільство активно дискутує на кожному рівні, чи ми повинні домовлятися з росіянами, робити якусь дипломатичну роботу?

Мені здається, що зарано ще. Домовлятися немає про що. Спочатку вони мають покинути нашу країну. Треба дати їм час, аби вони вибачились, прийшли на поклін до нас. Не знаю, скільки десятиліть мине. Але є серед них не «хороші рускіє», а є інструмент боротьби, бо Росію змінити, змінити керівництво, прибрати Путіна можуть тільки росіяни.

Ти вважаєш, що без Путіна щось зміниться?

Росіяни самі мають змінитися. Ці 0,2 відсотка дисидентів, які залишились, ось ці дисиденти й змінять. Однак до цього пройдуть десятиліття. Це буде довготривала еволюція. Ми можемо їм в тому тільки копняком допомогти.

Фотографія: концерт гурту "Друга Ріка" VPolshchi
Фотографія: концерт гурту "Друга Ріка"Źródło: VPolshchi, fot: Ася Остапченко

Ти пам’ятаєш 24 лютого?

Про це згадувати спочатку важко було. Ми з хлопцями ділилися. Я їхав, вся машина була в крові. Там ДРГ-шників зловили в Петрівцях. Наші хлопці одного замотали стрічкою і надягнули на нього пакет, інший вже просто був «вишиванкою» на асфальті. Ми коли виїжджали, нам сказали, що назад вже не пустять, бо блокпости будуть будувати краном. Я приїхав машиною, ми їхали до Житомира в об’їзд, загалом годин 5 чи 6, замість 1,5, як це було у мирний час, так як мости були зруйновані. Вранці підійшов до машини, а вона вся в крові.

Я прокинувся 24 лютого на світанку від того, що в моєму вікні засвітилося, бо влучили в полігон Нацгвардії. Я дивлюсь, думаю, чи це ядерне щось. Тільки гриба не вистачало. І так світло стало. Кохана бігала навколо мене. «Ой, почалось!». Два, може півтора кілометра від нас перша ракета прилетіла і наша хата аж підскочила.

Коли я поїхав у Гостомель, я знімав, як перші гелікоптери впали. Дуже дивно, є родичка, сестра моя двоюрідна, яка народилась в Україні, але все життя прожила в Мурмашах. Вона зберегла мову, її діти спілкуються українською мовою. Суржиком, але розмовляють. Мій племінник, найближчий родич в росії, йому вже тридцять. Ми з ним раніше часто зустрічалися. Я йому відправив перші три гелікоптери. Він зазвичай зі мною говорив українською. А тут він мені відповідає російською: «Не может бить». Я йому відео відправляю: «Дивись,- кажу, - ось перший, другий, третій. Наші збили ваші гелікоптери». Я бачив, як байрактар крутився навколо гостомельського аеродрому, а потім позбивав. Кажу: «Дивись. Може бить?». Він відповів, що всі тут про це говорять, але він не вірить. Коли зруйнували будинок, я йому відправив, кажу: «А так может бить? Ти тут був». Він мовчав. Я йому сказав, що немає в мене більше родичів, щоб передав своїй мамі, аби не дивилась російське телебачення. Намагався щось пояснити. Але потім ця сестра зателефонувала матері своїй і питала, що там у нас. «Валері хату ваші зруйнували, - відповідає,- а Юра, твій брат рідний, записався добровольцем в ЗСУ». Вона питала, нащо він туди пішов. Мати відказала, що боронити свою країну, від вас, а як ще? А та попросила маму вимкнути українське телебачення, бо там одні фейки. «Доцю, я б хотіла тебе послати, але ти моя донька, я того не робитиму. Вам там, мабуть, щось поробили. Ви там щось п’єте, чи що? Що відбувається, що у вас з головою, діти мої?».

Фотографія: концерт гурту "Друга Ріка" VPolshchi
Фотографія: концерт гурту "Друга Ріка"Źródło: VPolshchi, fot: Leonardas Borotinskas

Чи є сенс вести дискусії з росіянами? Всі зараз коментують, що там сказав один, другий те? Чи не варто нам перемкнутися на себе самих і витягувати з себе продукти до аналізу?

Ну, так, щоб посміятись, хіба що. Ми їх виштовхуємо зі свого простору. Зараз в Україні ж ввели закон, який обмежує поширення музичного контенту російського походження. Закон не досконалий. Я був у підкомітеті, вносив свої правки. Його ввели дуже швидко. Я розумію, що у нас в країні кожен день як останній, ми в турборежимі все робимо, тож він недопрацьований. Глобальна мережа не закрита, 90 відсотків музичного контенту споживається завдяки мережі, платформам Google, Spotify. І забули в законі також про Stand-up коміків. Тобто, якщо ти комік, то можеш з’явитися на телебаченні, вмикати там російську пісню, і тобі нічого не буде, бо забули про них. Тепер ми вносимо доповнення. Наша громадська організація «Українська агенція з авторських та суміжних прав» (ГО «УААСП») ініціювала зміни. Ми говорили вже з Михайлом Федоровим, міністром цифрової трансформації про те, що треба заборонити російську музику ще й у мережі. І це можливо. Я, як голова ГО «УААСП», не можу цього зробити, хоч ми маємо ексклюзивні контракти з кількома платформами, але нас не послухають. Це має писати держава. Це має писати Міністр культури Олександр Ткаченко. І ми, нарешті, нещодавно створили цей лист. Якщо забороняти, то забороняти все. За винятком Макаревича і Гребенщикова. Хтось казав, що там же є «хороші». Я кажу, порахуймо: один, два, п’ять, ну сім і все.

Чи Ти вважаєш, що зараз немає альтернативи шляху заборон і обмежень?

Це ж культура, чи субкультура москальська зробила нас малоросами, й ми стали частиною їхньої культури, тому треба випалювати це паяльником.

Я часто чув, що українці найпрацьовитіші, найрозумніші, а дівчата найкрасивіші, що ми найспівучіша нація. І так, коли виховувати дитину, вона думає, що найрозумніша, але потім виявляється, що ні. І ще це «само най-най», коли ми возвеличуємо себе, воно ж прийшло від північного сусіда, імперська така субкультура. І ми перейняли від них це. Чи варто нам позбутися цього «най»?

Давно вже пора, бо це трагедія, коли ми тут з хором приїздили і я розумів, що «най» – якраз не українці, а литовці, естонці, латвійці. Треба називати речі своїми іменами.

Чи ця війна впроваджує тебе в стан стресу?

Зараз вже ні. Але скоро я буду повертатись в Україну і це важко. Коли минулого разу повертався, їхав через Бородянку, і у мене така депресія була. Я потім тиждень не міг говорити, у мене просто мову відібрало. Я не міг оговтатись дуже довго. Коли ти з війни потрапляєш в нормальний світ, умовно, де не «бахкає», не лунає сирена, і потім повертаєшся в пекло, то занурюєшся в стрес. Однак моя праця витягує мене з цього. Це така сублімація, і я розумію, що завдяки такій сублімації, ми щось збираємо. І я відчуваю свою важливість від того, що я роблю.

Дякую, Валерій, за цікаву та щиру розмову.

Бажаю творчих успіхів та до зустрічі на нових концертах у Польщі.

Marian Savchyshyn, редактор VPolshchi

Masz newsa, zdjęcie lub filmik? Prześlij nam przez dziejesie.wp.pl