Важливо розуміти, що є заради кого воювати

Marian Savchyshyn, редактор VPolshchi, зустрівся зі справжнім героєм України у центральній клінічній лікарні Міністерства внутрішніх справ та адміністрації у Варшаві, де Дмитро перебував на лікуванні і де йому була проведена складна операція.

Marian Savchyshyn: вітаю Дмитре у Польщі, та дякую, що погодився на інтерв’ю. Розкажи, звідки Ти та як почалася Твоя служба в ЗСУ?

Дмитро Суходольський: Вітаю. Я народився в Києві. У мене вся сім’я завжди мешкала в Києві, тому можна сказати, що я корінний киянин. З армією я познайомився в 2014 році. Ситуація виникла, можна сказати, проста, але, може, й цікава для когось. Після Майдану деякий час я працював у компанії, котра була підрядна Газпрому, але вже були проблеми з коштами і я з цієї компанії пішов й намагався шукати нову роботу. Тоді був закон, що за кожного співпрацівника, котрий був призваний до армії, підприємець чи директор мав платити кошти йому, тобто зарплатню. Тому важко було в період 2014 року знайти нову роботу. Мені вже було 29 років й у мене почався психологічний злам, бо я не мав ні дівчини, ні дружини, а у друзів вже були й дружини й діти. Тож я подумав, що дужий здоровий хлопець, фізично підготований, у мене немає жодних обов’язків і я зараз, скажімо, доступний піти захищати Батьківщину. Подумав, чому б не я? Це все бвідбулося влітку 2014 року, після анексії Криму.

Як на це відреагували Твої рідні та друзі?

Дмитро Суходольський: Реакції були змішані, але усім було зрозуміло, що я вже не маленький хлопець. Рішення це не приймалося в штики. Менш прихильно до цього ставились мої друзі, казали, що не треба, це ж твоє здоров’я і таке інше. Все одно, я пояснював їм все як є, бо я ні до кого не прив’язаний, у мене є любов до своєї країни. Я вважаю, що такі люди, як я, аби, скажу грубо, не витрачати час марно, можуть жити з більш великим коефіцієнтом корисної дії. Тож потрібно іти захищати Україну.

Друзі Тебе відраджували?

Дмитро Суходольський: Так, але все ж родичі підтримували і підтримували з перших же днів і на словах і одягом й фінансово також.

В які частини Тебе направляли? Як виглядала служба в 2014 році?

Дмитро Суходольський: Спочатку я пішов до військкомату й сталось так, що я прийшов між двома мобілізаційними хвилями. Мені запропонували піти на контракт, а для контракту треба будо зібрати дуже багато документів. Декілька разів довелося з’їздити до поліції, тоді ще «міліції», щоб отримати довідку про те, що я не судимий. Також потрібно було отритмати рекомендаційний лист з моєї колишньої роботи, характеристику та ще багато різних документів. Я мав два тижні ще збирати ці документи. До університету легше вступити було, ніж потрапити до армії. У військкоматі Деснянського району Києва не знайшли мого військового квитка, тобто навіть не знали, що я є в списках. У нас тоді було все мало комп’ютеризовано, але зараз з цим стає все краще. Майже у кожного працівника військкомату є свій комп’ютер, але до цього таке траплялось рідше. В першій ситуації я прийшов, документи всі зібрав і мене відправили у Білу Церкву до моєї першої військової частини. Ця частина називалась «Зенітно-ракетний полк при 72 бригаді». Вже там я пройшов психологічний тест, відповів на декілька питань. Там намагалися мене трохи налякати можливістю потрапити в полон, чи опинитися під обстрілами. Але побачили, що моя реакції була спокійною, що я не злякався і не втік. В той же день мені сказали, що наступного дня я поїду на тренування в Львівській області на Яворський полігон в Старичі. Перед самим отриманням документів я склав військову присягу.

Скільки тривали навчання на Львівщині?

Дмитро Суходольський: Перше навчання тривало 55 днів. Воно було доволі довгим. До того ж це навчання було на кадрового спеціаліста – стрілок зенітник ПЗРК «Ігла». Паралельно з нами навчались також мобілізовані. І на стрілка-зенітника вони навчались тиждень - два. Ми ж – 55 днів. Тож я досконало все знав, там було багато практики.

Куди після цього Тебе направили?

Дмитро Суходольський: Після Старичів я повернувся до Частини в Білій церкві. Ознайомився більше з військовою справою, познайомився з тим же автоматом Калашникова. Почав самостійно купувати та вдягатися в спорядження.

Чи усе спорядження Ти купував за власний рахунок?

Дмитро Суходольський: Так, допомагали в цьому мені й родичі й друзі, деякі волонтери, з якими познайомились. І також мій дядько з Америки. Він придбав мені бронежилет та допомагав з іншими потрібними речами.

Скільки часу Ти пробув у Білій Церкві?

Дмитро Суходольський: З кінця 2014 до кінця 2016 року. Після цього мене перевили в іншу частину.

Чи Тобі доводилося бувати в зоні АТО?

Дмитро Суходольський: Так, у нас було кілька виїздів до зони АТО. Переважно, оскільки я був у проти-повітряній обороні, а в ДНР і ЛНР не було ніяких ресурсів, тільки безпілотники, а авіація в той час в них не літала, то таких справ було не дуже багато. Ми займались трохи іншими справами, як заняття позицій, розвідка, спостерігали за якимись точками поверхні, слідкували за переміщенням не тільки зверху, але й знизу. Також допомагали з іншими справами, як завантажування інших систем ПВО.

Скільки часу тривали виїзди в зону АТО?

Дмитро Суходольський: Виїзди були різні. І на тиждень, бували й на місяць виїзди. В цій частині, на відніму від іншої, куди я потім потрапив, на довгу ротацію до АТО не виїзджали.

Куди Тебе перевели з цієї частини в кінці 2016 року?

Дмитро Суходольський: На той час була створена нова частина, 58 бригада Сумської області міста Конотоп. Вони набирали нових людей, я потрапив у цей список і не був проти, бо знав, що ця частина була більш-менш бойова.

Проте, на той час я вже мав стосунки зі своєю майбутньою дружиною, зробив їй пропозицію. Моє ставлення до АТО трохи змінилося, я зрозумів, що за собою треба більше дивитися, не бути таким бездумним, бо вдома є людина, яка на тебе чекає і до неї треба повертатися.

Я перевівся до цієї частини, деякий час ми навчалися, проходили підготовку до виїзду в зону АТО і там мій контракт закінчився.

І після того Ти вирішив повернутися додому?

Дмитро Суходольський: Так, я твердо вирішив. Тоді вже не було таких наступальних дій, були статичні перестрілювання. Я зрозумів, що хочу рухатись далі, просуватись в IT сфері й будувати родину. В армії я отримав хороший досвід, але мені було його достатньо на той час.

Я пішов на курси IT і одразу по завершенню курсів я знайшов собі роботу.

Як виглядала ситуація з призовом після нападу Росії 24 лютого?

Дмитро Суходольський: За день до початку повномасштабної війни мені телефонували з військкомату й казали, що потрібно прибути до моєї частини в Білій Церкві. Я , звичайно, погодився. 24 лютого я був шокованим, бо та частина, до якої я мав долучитись, була заатакована, тобто не було куди їхати. До 58 бригади в Сумській області доступ був перекритий військами Росії, тому першого дня я не знав, що мені робити. Підвечір я прийняв рішення відправити родичів у безпечне місце під Києвом, тож був більш-менш спокійним. Вирішив піти до військкомату, однак з першої спроби у мене не вийшло. Мені сказали, що автобус буде за кілька годин, я зібрав речі, взяв їжі й води, а коли прийшов, дізнався, що автобус вже поїхав. Прийшов наступного дня і вже тоді потрапив на автобус до військової частини.

Куди Тебе призначили?

Дмитро Суходольський: У Києві, в частину «Президентський полк», потім він був розширений до президентської бригади. У цій частині ми проходили службу з березня.

Чи ви проходили якісь навчання? Був тоді час, щоб солдати могли підготуватися?

Дмитро Суходольський: Це було дуже плутано та й часу особливо не було. Оскільки я вже мав бойовий досвід то мені з цим було простіше. Я та ще два хлопці мали досвід з ракетами. Ми чергували під дахом і на даху, ми слідкували за ракетами й мали вести протиповітряну оборону. Тому для нас особливо тренувань не було, у нас щовечора були бойові чергування. А у хлопців, що не мали досвіду й не мали прив’язки до місця перебування, виїзди на короткі навчання по 5-7 днів.

Які у Тебе враження від мобілізації? Чи вважаєш Ти виправданими впроваджені обмеження на виїзд чоловіків призовного віку закордон?

Дмитро Суходольський: Тут палиця з двох кінців. З одного боку, обмеження мають бути, щоби військовозобов’язані мали заборону на виїзд, бо потрібно ж комусь захищати батьківщину. Однак є інша сторона медалі, бо, як то кажуть, силуваним конем не поїдеш. Якщо людину силою затовкти в армію, нічого доброго з того не буде. Є люди, які перелаштуються і зрозуміють, що треба, а є частина людей, від яких буде більше проблем, а ніж користі в армії.

Я вважаю, що треба було так зробити. Як би це боляче не було для когось.

Які настрої тоді панували серед мобілізованих?

Дмитро Суходольський: Всі бійці проходили певні емоційні етапи, що змінювались майже кожного тижня. Спочатку був шок, нерозуміння, можливо, й страх. В березні, після Бучі – це вже була трошки інша армія, інший психологічний стан. Це змінило і їхній стан і погляди на подальші кроки. Десь хтось боявся до того, десь якийсь хаос був. Але переважало почуття гордості за захист України, за тих людей, хто їм допомагає. Розумієш, що є заради кого воювати. А також є хлопці, у кого сім’ї в складних регіонах, в окупації, вони хвилювались сильно. І в них було ще більше бажання якнайшвидше піти в бій відвоювати свою землю, вигнати звідти ворога.

Чи знайомі Тобі ситуації, коли військові стикались з некомпетенцією, хаосом чи корупцією в ЗСУ?

Дмитро Суходольський: Некомпетентність, на жаль, в наших рядах ще є. Порівняно з 2014 роком її значно менше. Періодом хаосу був 2014 рік, але цей період давно минув, бо усі готувались.

Можеш порівняти армію 2014 року та армію 2022 року?

Дмитро Суходольський: Зміни відбулись на краще. Але ще є куди рости. Можна недоліки списати на повномасштабну військову агресію, яка потребувала швидкої реакції і не все було відпрацьоване. Десь не вистачало людей, а десь чіткого розуміння правил. А щодо некомпетентності, то вона була. А корупційні моменти, які десь помічали, намагались повідомляти в СБУ. Таких моментів у нашій частині не було.

Чи зараз збільшилася кількість жінок в армії з 2014 році?

Дмитро Суходольський: Звичайно. Судячи зі статистики то навіть значно.

Чи збільшення кількості жінок в армії вплине на професійність армії?

Дмитро Суходольський: Я вважаю, що це істотно підвищить ефективність збройних сил. Деякі жінки є більш психологічно витривалими, а ніж чоловіки. Вони можуть бути менш сильними фізично, але стійкішими. Багато хлопців є з поганими звичками, дівчат таких менше. Я гадаю, що збільшення кількості жінок у лавах ЗСУ піде на плюс. Ті жінки, у війську, що мені траплялися, є більш стійкими й відповідальними. Вони не роблять як-небудь.

Я хочу звернути увагу на те, що немає для жінок форми за розміром. Доводиться багато їм самим перешивати собі форму. Якщо ми переходимо на стандарти НАТО, то треба робити якісь тендери і робити так, щоб для жінок шили речі окремо. Вони повинні відчувати себе такими ж військовослужбовцями, як і хлопці. Часто жінки мешкають в однокімнатних квартирах, котрі орендують, а хлопці в казармах. Треба зробити це більш-менш однаково, щоб не було такого поділу.

Як Ти ставишся до присутності осіб ЛГБТ в збройних силах під час війни?

Дмитро Суходольський: Під час війни і не під час війни я це вважаю цілком нормальним. Вони такі ж люди як і усі. Чомусь вважають що орієнтацію вибирають, ні, люди такими народжуються. Це ніяка не хвороба і такі люди не потребують лікування.

Чи знайомі Тобі випадки дискримінації осіб ЛГБТ в армії?

Дмитро Суходольський: У нас не було таких випадків. Звісно, що існують старі стереотипи. Комусь може хотітись образити таких людей, але я такого не зустрічав. «Камінг-аутів» у нас також не було.

Я вважаю, що не варто створювати довкола таких людей особливих умов чи розбивати їх на певні групи, що одні ЛГБТ, а інші - ні. Я вважаю, що усіх повинна об’єднувати мета і це повинно бути пріоритетом. Відповідно нести службу вони повинні мати право з усіма іншими, а не в окремих підрозділах. Можливо це роблять для видимості їхньої, але, як на мене, краще їх не відокремлювати.

Як виглядають будні на фронті?

Дмитро Суходольський: На початку було більш визначено коли й що робити , коли чергування, коли за продуктами і так далі. Все було розписано. Тепер ситуація цікава і напружена. Наше командування прийняло тактику маневрених контратак і оборони. Тобто ми стали дуже мобільні і це наш плюс. Поки ворог малює карти ми змінюємо ландшафт. Поки вони думають, де ми перебуваємо, ми вже ззаду них перебуваємо. День проходить по-різному. Іноді нічні чергування і тільки вдень можна знайти кілька годин для відпочинку. Буває так, що часу для відпочинку майже немає. Стало трошечки важче, бо ти не можеш осягнути, наскільки у нас збільшився фронт. Коли було два регіони, то за місяць-два ти вже розумів, що, де і як, де кожне село. А тут все змінюється, треба заново дізнаватися де та й що знаходиться, де краща позиція, де ворог, де розвідка.

В яких місцевостях Ти служив? Як виглядала служба?

Дмитро Суходольський: Це була Сумська і Харківська області. Одного дня могли ночувати в одній місцевості в будинку, іншого – рити собі окопи або шукати інше місце для сну.

Ми часто отримували бойові завдання для виконання котрих відводився певний час: день, два або ж кілька годин. Потрібно було зібрати команду, визначити шлях транспортування, знайти транспорт. Бувало, що я сам керував автомобілем, чи хтось підвозив на позиції і там вже ми виконували бойові завдання. Доповідали про стан, отримували вказівки, виконували їх і рухались далі. Але цього разу нам пощастило з командирами вищого ешелону. Дуже важливо коли командири дослухаються до солдатів, які виходять на позиції і бачать картину такою, яка вона є. І коли дослухаються до хлопців, які доносять про те, що вони бачать і що пропонують. Наприклад, перенести позицію на кілометр вперед, бо там ми приноситимемо більше користі, чи навпаки, ми на цій позиції нічого не можем досягти, попереду стоїть ворог і варто відійти, бо є небезпечно.

Які у Тебе враження від вищого військового керівництва? Як вони презентують себе на своїх посадах?

Дмитро Суходольський: У мене немає питань до тих, хто в найвищому командуванні, як до Залужного чи до Резнікова, до Данілова. До Залужного в армії є дуже велика довіра. Проте є питання, думаю, вони вже розглядаються, щодо ситуації в Херсонській області, всім цікаво дізнатись, як з Шангара все так швидко відбулося, де були заміновані дороги. Хотілося б почути більш-менш чітку позицію про наступ російських військ зі сторони Білорусі на Київ. Ходять різні чутки, що Чорнобиль НГУ здали. Я думаю, такі питання ще довго виникатимуть.

Зараз фіксується стрімкий зріст рейтингів Залужного і Секретаря РНБО та й інших військових керманичів. Лунають думки, що це може розцінюватися, як загроза чинній владі. Чи це реально, що військові можуть бути в стані перейняти владу в Україні?

Дмитро Суходольський: Чесно кажучи, таких випадків в історії людства було багато. Ми знаємо приклади військових переворотів. Більше вони поширені в Латинській Америці чи на Балканах. Мені здається, все ж таки, для нашої країни це не той варіант. Армія не полізе в це питання, тим паче в тій ситуації, в якій вона є зараз. Я вважаю, що в найближчі 10 років такі перевороти неможливі, бо є розуміння, що це призведе до втрати України, адже ворог цим швидко скористається.

А як годують наших захисників? Чи проблеми з зіпсованими продуктами, неналежним харчуванням відійшли вже в історію?

Дмитро Суходольський: Харчування в 2014 році і зараз – це небо і земля, це як дві різні країни. Можна сказати, що ми дуже великий прогрес зробили в цій справі. Щодо сухпайків, то їхня якість значно виросла. Ми можемо навіть в цьому плані конкурувати з європейськими країнами, особливо що стосується улюбленої каші з м’ясом. Пробачте, друзі європейці, але наразі в нас вона краща. Є, проте, проблема з логістикою, з підвозом продуктів до бойових позицій. Оскільки наші позиції дуже мобільні, ми можемо їх змінювати часто, то може десь відбувається накладка. Думаю, на це треба більше уваги звернути замісникам батальйону.

До якості продуктів та харчування у мене притензій немає.

Які проблеми є найгострішими, чого найбільше не вистачає в армії?

Дмитро Суходольський: Це, мабуть, тепловізори, бо не дуже приємно залишитись на самоті в темряві з думкою, що хтось має перевагу над тобою. Цей апарат надає захист. Може, треба, нове озброєння, «калашники» трохи застаріли. В основному нам потрібна амуніція та сучасні технології.

Чи збройна допомога з-за кордону є відчутною? Вона потрапляє до солдатів на передову?

Дмитро Суходольський: Так, я сам в руках тримав славетний «Стінгер», він значно приємніший за «Іглу». Мені сподобалось і хлопцям, які з нього стріляти також сподобалось. Ми отримуємо багато зброї та іншої допомоги, але цього недостатньо. Нам постійно її невистачило.

Як на фронті піднімається бойових дух?

Дмитро Суходольський: В нашому випадку, настрій покращують гарні новини з тилу. За гарні новини з фронту мають відповідати самі солдати. Я думаю, що так само й з іншого боку, коли вони дізнаються про гарні новини з фронту, у них також піднімається настрій.

Як і де Ти отримав поранення?

Дмитро Суходольський: Я отримав їх 11 травня у населеному пункті Питомник Харківської області. На жаль, я потрапив у засідку ДРГ з ще одним хлопцем. Він, на жаль, загинув, я отримав важкі поранення, а ще два хлопці врятувалися, бо пощастило, що до цього вони дещо відійшли раніше й не потрапили до цієї засідки. Ми їхали на авто попереду, досить повільно, тому не було часу й маневреності, щоб уникнути цієї зсідки. Скалося так, що їх було п’ятеро, а нас – двоє.

Як виглядав момент зустрічі з ворогами?

Дмитро Суходольський: Це відбулося дуже швидко, хоча після цього у мене були так звані флеш-беки, передивлявся я цей момент у своїй свідомості багато разів. Ми завернули майже одразу за поворот, я побачив, як на нас вибігають хлопці, я підняв зброю, навів її на них, запобіжник був знятий. В цей час водій різко загальмував, я побачив, що перед нами стояли 5 чоловіків. В чотирьох з них одяг був «Multikam», це європейський стандарт, тобто вони десь купляють, а не тільки своєю «горкою» і «дубком» користуються. В них були кулемети спереду, тобто вже не дуже приємно. Боковим зором я побачив, що мій військовослужбовець підняв руки вгору. Декілька секунд я вагався, думав, що робити, вирішив, що буде краще врятувати його і своє життя й опустити зброю. Як тільки я почав це робити, супротивник відкрив вогонь. В цій ситуації було два варіанти – відкрити вогонь чи не відкрити вогонь. І так, і так я не думаю, що щось би кардинально змінилась, можливо, було б більше втрат з їхнього боку. Я не можу знати, як би було. Ця психологія зі мною залишиться на багато років, на жаль, я цей момент ще переживатиму й не раз звернусь до якого спеціаліста, щоб якось з цим впоратись.

Яким чином Ти з пораненнями вибрався з автомобіля?

Дмитро Суходольський: Нас обстрілювали десь 10 секунд. Кулі пробивали і кабіну і моє тіло. Після того обстріл скінчився, а я сповз на сидіння, думав, будуть добивати. Раптом я почув, що двері в машині відкрились, не дивився, хто це. Думав, хай вже так стріляють. А потім відчув, що щось горить і що ці росіяни вже тікають, мабуть налякалися прибуття підкріплення. Наше авто палало з кабіни. Я вирішив попри біль якось вибратись. Згоріти живцем не хотілось, хоча тоді я не розглядав варіанту, що я виживу. Спершу треба було якнайдалі відповзти від машини. Коли я намагався це зробити у мене була ціла тільки права рука і п’ятка правої ноги.

Росіяни стріляли через лобове скло?

Дмитро Суходольський: Наш автомобіль трошки вище знаходився, тож вони стріляли знизу вверх. Ранили все крім правої руки й п’ятки. Я стікав кров’ю та корчився від болю. Але мені вдалося відповзти від машини. Я досі не знаю як я це зробив? По рації сповістив, що у нас тут є противник в нашій зоні, будьте обережні. Передав координати свого розташування, щоб мені могли надати допомогу. До цього ще підбіг солдат, який був ззаду. Він іще з одним солдатом йшли пішки. Він підбіг. Спитав, де ворог? Відповів, що відійшов. Я скомандував відтягти мене від машини. Він взявся за бронежилет, відтягнув мене, надав першу допомогу, наклав турнікети і далі взяв собі рацію в руки й керував тим, щоб мене евакуювали.

Як довго Тебе евакуйовували?

Дмитро Суходольський: З одного боку здавалось, що це вічність. Насправді ж це було до 30 хвилин. Нас ще мінометними обстрілами намагались покласти, бо машина дуже добре горіла і диміла, була гарна ціль. Думаю, близько 30 хвилин це тривало. Потім мене переклали до машини і з медиками я поїхав до іншої машини, а потім вже до лікарні.

В яку лікарню Тебе відвезли?

Дмитро Суходольський: Доїхав я до харківського госпіталю. На щастя, там дороги були ще більш-менш рівні, хоча уламки були по всій дорозі. Навпростець їхати 20-30 хвилин, якщо розігнатись. В госпіталі подав групу крові, інформацію про дружину, та свою адресу. І останні слова, які сказав на операційному столі, були: - «Будь ласка, врятуйте мені руку». Вона тоді гойдалися на м’язах.

Скільки часу Ти провів в госпіталі у Харкові? Чи тебе переміщували до інших лікарень?

Дмитро Суходольський: В Харкові мене стабілізували, провели три операції. Перша тривала 12 годин. Потім мене евакуювали до Полтави. Мене могли й далі лікувати в Харкові, але туди прибувало все більше й більше поранених військових з різних східних регіонів. Коли вже стабілізують стан певної кількості поранених, їх перевозять до інших регіонів, де вони проходитять лікування. В Полтаві я провів десь три тижні. Після чого мене відвезли до Києва, бо я там мешкаю. За мною приїхала швидка з одним медиком, який в разі потреби може надати першу допомогу. І вже в самому Києві я був до 18 липня.

Скільки Тобі зробили операцій за цей час?

Дмитро Суходольський: Мені робили загалом 18 операцій, якщо не рахувати тої, що була ще в Польщі. Якщо я правильно порахував.

Як Тобі вдалось потрапити на лікування до Варшави? Хто допоміг?

Дмитро Суходольський: Родичі моєї дружини, що народилися і живуть у Польщі. Коли вони дізнались про ситуацію з моїм пораненням, намагалися знайти фонд, який би займався лікуванням воїнів з України.

Як відбувалося направлення та транспортування до Варшави?

Дмитро Суходольський: У нас ця процедура не відпрацьована. Проблеми були і з узгодженням цієї ситуації і з її оформленням. Оскільки я військовослужбовець, то госпіталь повинен дати документальне підтвердження, що він мені надаватиме медичну допомогу, для цього наше Міністерство охорони здоров’я має прийняти рішення, що цей госпіталь може надати таку допомогу. Потім передає ці документи далі. Це досить складно.

Увесь процес тривав місяць. Останній термін, коли я дізнався що мене точно забирають і МОЗ погодило документи, це за 17 днів до виїзду.

Транспортування відбулося дуже легко та відносно швидко. Зміна обстановки – це вже плюс. Я їхав з польським подружжям – Магдою і Міхалом. Він – водій, вона-рятувальниця. Вони приїхали за мною спеціалізованою машиною. Вже в ній зробили мені аналіз крові, не треба було, як у нас, іти до якоїсь лабораторії. Ще по дорозі зупинились на барбекю, погодували мене.

Скільки часу тривало перевезення до Варшави?

Дмитро Суходольський: Я виїхав з Києва о 15:00 й з усіма годинами був у Варшаві вже о восьмій ранку. Весь цей час ми їхали машиною.

Ти відразу потрапив до центральної клінічної лікарні Міністерства внутрішніх справ та адміністрації у Варшаві? Чи виникали якісь складнощі з цим?

Дмитро Суходольський: Жодних складнощів я не відчув і не побачив. Можливо, фонд «Foundation humanosh», завдяки якому я отримав можливість потрапити на операцію до Варшави, мусів вирішувати якісь питання, але я цього не зауважив. Я просто приїхав, мене прийняли і все зробили. Єдина проблема – це комунікація. Мені цікаво, що мені там роблять, які думки чи заключення виникали у медиків, але ж я не розумів добре польської мови. Тому мені комунікація з лікарями була потрібна, щоби розуміти, що наразі відбувається, яким буде наступний крок, чи є вже якийсь план і яким він буде. Згодом виявилося, що тут працює багато українців, і лікарі й санітари, тож вони мені приходили до мене в палату і пояснювали мені ситуацію.

Як Ти загалом оцінюєш своє перебування тут й ті медичні послуги, які тобі надавали?

Дмитро Суходольський: Я скажу, що рівень послуг тут вищий. Стандарти вищі, ніж в Україні. Операція минула дуже добре. Я хочу щиро подякувати лікарям та всьому персоналу за допомогу. Також я хочу подякувати українським лікарям, які працюють за нашої ситуації і те, що вони роблять, щоб врятувати хлопцям життя – це велика шана і похвала.

Що на Тебе чекає далі, після повернення в Україну?

Дмитро Суходольський: Далі – повернення в Київ та проходження військової лікарської комісії. Наразі у мене пошкоджені нерви гомілки, є певні проблеми з оком та рукою. Це потребує тривалого й важкого процесу реабілітації. За прогнозами, мене чекає рік реабілітації. Якась частина реабілітації відбуватиметься в Києві, а якась – на Заході України. Там кажуть у нас є багато різних центрів. Може також доведеться поїхати на реабілітацію закордон.

Marian Savchyshyn: Дмитре, я щиро вдячний Тобі за героїзм і захист України від ворога, а також за відверту розмову. Бажаю швидкого одужання та повного відновлення.

Marian Savchyshyn, редактор VPolshchi