"Я партизанив тут пів року". Як живе звільнене слобожанське село

Ми в селі Великі Проходи на Харківщині, за 10 кілометрів від російського кордону. За минулі дні українська армія в стрімкому наступі звільнила десятки таких сіл, назви яких донедавна мало хто чув за межами Слобожанщини.

На деяких вулицях тут немає жодного вцілілого будинку. Під побитими вікнами - обважнілі від перестиглих яблук дерева. Рясний врожай цього року нікого не тішить. Уздовж доріг - спалені автомобілі. У кущах ржавіє підбита БМП. Гусениця від неї, поставлена ребром на дорогу, тепер служить обмежувачем швидкості перед блок-постом.

Олександр і його Любов

"Не Прохóди - а Проходи́", - каже нам чоловік у яскравій жовтій куртці. Він явно радий бачити в своєму селі журналістів, але не готовий миритися з неправильним наголосом у назві рідного села. Прохода́ми місцевою говіркою називають мальовничі зелені яри і балки, якими посічена тутешня місцевість. Селянам, яких тут залишилося трохи більше сотні, ще довго не можна буде спускатися в ці яри.

"Звичайно, я радий, що село звільнили. Я партизанив тут усі шість місяців, - гордо каже чоловік. - Кожен день для мене була війна. Моя особиста війна".

Його сірі збентежені очі промовистіші за будь-які слова. Пан Олександр пенсіонер, колись працював електриком і механіком. Розказує, що крав у російських солдатів боєприпаси, засовував у паливні баки бруски мила і зливав дизель з їхньої техніки. Підозрює, що хтось з сусідів видав його. Через це в їхньому будинку регулярно влаштовували обшуки, перериваючи все догори дригом, а сам Олександр двічі сидів "у ямі". В'язницею служив темний підвал у сусідньому селі Малі Проходи, куди його відвозили з мішком на голові.

"Я той підвал вивчив напам'ять, - розповідає він. - Співрозмовників розрізняв лише по голосу. Підлога мокра. Лежати нема на чому. Кілька порваних скатів, більше нічого нема. Раз на добу привозили вонючу прокислу їжу, відходи зі столу. Їм було байдуже, скільки нас, троє чи п'ятеро. Просиш їх: "Дайте туалетного паперу". Чуєш у відповідь: "Я тобі зараз в рило вріжу".

"Слова "ви" у них немає. Вони завжди на "ти", по-хамськи, скільки б років тобі не було", - додає пані Любов, дружина Олександра. Вони в шлюбі вже 42 роки. Одного разу росіяни затримали разом з чоловіком і її, але тримали не в підвалі, а в приміщенні закинутого магазину. Туди солдати звозили селян, які викликали підозру, не мали при собі документів чи вступали з ними в суперечки.

"Вісімнадцять чоловіків у кімнаті і я одна жінка. Можете собі уявити? Мені 64 роки. Ні помитися, нічого. Це жах", - розповідає Любов. Каже, що саму її не катували і не допитували. Але крізь стіни вона чула крики незнайомої їй молодої жінки, яку били струмом: "Ми спочатку думали, що катують дитину, бо кричав молодий голос. Виявилося, що це жінка кричала. Її посадили, прикріпили електрику до рук і ніг. Голова зав'язана. Струм пустять і щось питають у неї".

Що сталося з тією жінкою далі, Любов не знає.

Тіла на смітнику і послання на стінах

Про затримання, жорстоке поводження і примусову працю розповідали й інші мешканці села. Свідчень про те, що когось з цивільних тут убили, ми не знайшли. Проте військові показали місце, куди росіяни викинули тіла трьох українських солдатів, які загинули в боях ще на початку війни. Їх залишили лежати на купі сміття в хащах подалі від будинків. Тіла мають забрати на експертизу і поховати з військовими почестями.

Ще одна моторошна картина відкривається в покинутому корівнику на обстріляній приватній фермі. Туди так давно ніхто не заходив, що прямо перед входом насіялися і виросли два величезних гарбузи. До війни на фермі було кілька десятків тварин. Нині смердюче приміщення всіяне їхніми кістками і черепами. З темного закутка перелякано гавкає здичавілий собака, а в стійлах лежать напіврозкладені туші кількох виснажених від голоду корів. Дві з них померли, притулившись одна одної.

Понуро і в приміщеннях, де жили російські солдати й офіцери. На стінах розтрощених кабінетів сільради хтось фарбою вивів "Махачкала" і "Дагестан". Прямо над "Дагестаном" висить уціліла ікона святого Миколая. Поруч портрет Шевченка в розбитій скляній рамці, який хтось дбайливо повернув на стіну.

Судячи з саморобних табличок на дверях, у сільраді був госпіталь з медичним ізолятором і палатами.

На стінах коридору збереглися два дитячих малюнки, що їх, мабуть, надіслали російським солдатам їхні діти. На одному з них - похилена червона квітка і серце, оточені п'ятикутними зірками й буквою Z. На іншому - фігура дівчинки в навушниках, яка стоїть на веселці, повернувшись у бік сонця і тримаючи в руках два червоні сердечка. Її напівпрозоре тіло набите чимось, схожим на каміння. В кутку малюнка несміливо накреслена сіра буква Z.

Схожі сліди "другої найсильнішої армії світу" збереглися і серед руїн розкішного маєтку, в якому розквартирувалися російські офіцери. Величезний дім з садом і басейном належить комусь з місцевих багатіїв. Стіни передпокою розписані, наче шкільні туалети. Серед росіян, які поселилися тут навесні, явно були вчорашні школярі. Серед літа сюди прилетіла українська ракета. Увесь будинок, крім затхлого підвалу, у якому спали росіяни, вигорів.

Надворі, у штучному ставку, вимощеному камінням і зарослим бур'янами, досі плавають красиві червоні рибки.

"Худий, малий, зовсім дитина"

Попри те, що його село, яке й раніше не було писанкою, нині зовсім перетворилося на руїну, Олександр і Любов випромінюють радість.

"Тепер мені нема чого боятися. Та я і не з останніх боягузів. Я став ще більш впевнений у собі. Якби не вік, то я б із вами пішов далі воювати", - бравує він у бік хлопців із ЗСУ.

Запитую Олександра, як він змінився після пережитого.

"Навіть не знаю, що вам відповісти. Мабуть, ненависті стало більше до цих тварюк", - каже він чистою російською мовою. - Основна маса - неграмотні забиті люди"

І відразу ж додає: "Але під одну гребінку міряти всіх не хочу. Я знаю, що є достойні хлопці, достойні росіяни. Різного віку. І вони не хочуть цієї війни. Не хочуть стріляти".

Розповідає, що хоча більшість росіян у їхньому селі поводилися вкрай грубо і жорстоко, знаходилися окремі людяні солдати. Вартовий, який охороняв Олександра під час першого арешту, казав йому: "Дядя Саша, ви старші за мого батька. Пробачте мене за те, що відбувається".

"Було й таке, душею не можна кривити", - підтакує пані Любов. Щойно вона називала російську армію "бидлом" і казала, що "вони на все гавкають". Але раптом жінка згадала щось таке, від чого її обличчя посвітліло: "У мене внукові старшому 26 років. А цей був зовсім юний, молодший за внука. Стоїть переді мною, худий, малий, зовсім дитина. Стоїть і каже: "Ой, слива. Він сливи зроду не бачив. Сам з Карелії. А коли вишня цвіла, казав: "Ой, як пахне бузок".

Мінне поле

Серед жменьки селян, які пережили окупацію у Великих Проходах, багато людей літнього віку. На вулицях не побачиш дітей. Повертатися сюди ніхто не спішить.

Уздовж доріг натягнуто провід, який натякає на те, що заходити на узбіччя небезпечно.

Українські військові кажуть, що на міну тут можна натрапити будь-де - в траві, кущах, у зруйнованих і вцілілих будинках. Один з мінерів, який супроводжував групу журналістів, витягнув з багажника прямокутну зігнуту коробку піщаного кольору з тонкими ніжками. Це протипіхотна міна МОН-50, яку він знайшов у траві поблизу сільради. Ці міни заборонені міжнародною конвенцією. Росія, щоправда, її не затвердила.

"Уявіть собі, у цій землі ще повно снарядів, які лежать з Другої світової, - каже мінер. - А тепер ще й ця війна. Тут роботи непочатий край".

Поки ми розмовляємо, з-за обрію долинають приглушені вибухи. Роботи ще справді багато, і вона триває.

Олег Карп'як ВВС News Україна з Харківщини