"Я в полоні. Більше не можу сказати". Що відбувається у таборі для військовополонених росіян

У цих похмурих будівлях перебувають сотні полонених російських солдатів, строковиків і найманців. Це найбільше з близько 50 місць, де їх утримують в Україні.

Під звуки роботи української ППО вдалині нас завели у підвал, де ми побачили десятки полонених, які ховалися від російської атаки.

Обміни військовополоненими регулярно відбуваються під час цієї війни, і для Києва вкрай важливо, щоб вони тривали. Раніше в лютому Україна заявила, що в результаті таких обмінів вдалося звільнити 1762 чоловіків і жінок. Це надзвичайно складні та делікатні операції, й на їхню організацію часто йдуть місяці.

Згідно з Женевськими конвенціями, військовополонених не можна виставляти на широкий загал.

Нам дозволили спілкуватися з тими, з ким ми хотіли, за їхньої згоди. Але охоронці весь час були поряд із нами, і навряд чи полонені говорили вільно.

Багато хто ховав обличчя, щоб краще захистити свою особу.

У листопаді минулого року Управління верховного комісара ООН з прав людини оприлюднило звіт, в якому йшлося про порушення з боку обох сторін. Звіт базувався на розмовах з полоненими, які розповідали про випадки тортур і жорстокого поводження.

У цьому таборі охоронці прагнули показати, що з полоненими поводяться добре.

Один боєць розповів, що був найманцем. Його доставили до цього закладу трьома днями раніше, після того, як він потрапив у полон біля міста Соледар, яке минулого місяця захопили російські війська.

Деякі дивилися зухвало. Ми зустрілися поглядом з одним полоненим, який розповів, що потрапив у полон у Луганській області 29 грудня.

"Сподіваюся, що мене обміняють і що більше до армії я не потраплю", - сказав він.

"А якщо у вас не буде вибору?" - запитав я.

Він на секунду замовк: "У мене є роздуми щодо цього. Можна знову повернутися сюди, здатися, але добровільно".

Коли ми вийшли з укриття, стало зрозуміло, що половина полонених травмовані.

У деяких були забинтовані руки чи ноги. Інші ходили, сильно кульгаючи.

Один молодий чоловік ледь стримав сльози, розповідаючи, як втратив ногу від вибуху гранати.

Ми почули звук пневматичного степлера, і коли наблизились до його джерела, то побачили невелику виробничу лінію, де військовополонені збирали садові меблі.

Вони працювали, опустивши голови.

Нам розповіли, що місцева компанія уклала контракт із закладом, завдяки чому полонені також можуть заробити трохи грошей, які переважно витрачають на сигарети та солодощі.

Більшість військовополонених були вимушені виконувати такі роботи. Вибір був лише у російських офіцерів.

В обід в'язнів повели до тимчасової їдальні на верхньому поверсі. У вікні на холодному вітрі майорів український прапор.

Їли вони швидко і мовчки. Потім, стіл за столом, чітко і злагоджено, вони вставали і вигукували українською: "Дякуємо за обід!"

Тут полонені вимушені дивитися телебачення українською мовою, зокрема документальні фільми про історію України та місто Маріуполь, майже повністю зруйноване після місяців російської облоги та бомбардувань.

Під час останнього обміну військовополоненими додому повернулися і деякі з українських військових, які захищали Маріуполь.

Ми запитали одного ув'язненого, чи розуміє він, що дивиться.

"Більш-менш, - сказав він. - Це пізнавально". Навряд чи він міг сказати щось несхвальне.

Цілком можливо, що дехто з росіян у залі не розумів передачу, яку вони були змушені дивитися, а, може, й не хотіли цього робити.

За словами персоналу, полоненим дозволяють робити один телефонний дзвінок кожні два тижні. Їхні сім'ї часто дізнаються про те, що їх взяли у полон, саме з таких дзвінків.

"Де ти? Я пів міста на вуха підняла!" - можна було почути матір одного молодого чоловіка під час телефонної розмови.

"Мамо, почекай. Я в полоні. Більше не можу сказати".

"В укропів?" - спитала вона і розплакалася.

"Все, мамо. Тихо, - сказав син, біля якого стояв охоронець. - Головне, що я живий і здоровий".

Дзвінки декого з ув'язнених залишилися без відповіді, тож їм залишалося сподіватися на наступний шанс зателефонувати - і майбутній обмін полоненими.

Матеріал підготовлений за участю Ганни Чорноус і Морган Гісхолт Мінард.

Джеймс Вотергауз, Role,кореспондент BBC в Україні