Trwa ładowanie...
Безкоштовна психологічна допомога людям з України

"Я вивезла тіло сина у багажнику машини". Історії матерів українських військових

Людмила і Наталя не знайомі одна з одною, але їхні історії дуже схожі. Вони обидві втратили синів на війні, але обставини, за яких вони повернули тіла дітей додому, можуть шокувати.

УкраїнаЛюдмила КуприйчукЛюдмила КуприйчукŹródło: BBC
d2cpmx4

Людмила зуміла у перші тижні окупації Херсонщини прорватись на зайняту росіянами територію та вивезти тіло загиблого сина.

Наталя зуміла відшукати тіло сина біля поля бою після звільнення Харківщини.

Ми побували у Вінниці, де живуть обидві жінки, аби зустрітися із ними та записати їхні історії.

d2cpmx4

Людмила: "Я вивезла тіло сина у багажнику машини"

"Тут все залишилось, як було, і все залишиться, як є", - Людмила Купрійчук показує нам кімнату, що колись належала її синові Максиму.

Тепер тут - невеличкий домашній музей памʼяті її сина. Йому було лише 20. Він загинув на другий день війни.

На дивані та підвіконні акуратно розкладено усе, що нагадує Людмилі про Максима: його спортивна форма, медалі й нагороди за спортивні змагання, дипломи, шкільні альбоми, пляшечка його парфумів, змайстровані на уроках праці сувеніри, що він колись дарував мамі.

Тут багато і його знімків. Ось він - ще зовсім юний у шкільній формі із краваткою, а тут - вже дорослий у військовій формі, трошки знічено посміхається на камеру. Поруч - мама і сестра, щасливі та горді за нього. Людмила дбайливо торкається цих речей, неначе погладжує волосся сина. Це - все, що залишилося на згадку про нього.

d2cpmx4

"Війна забрала у мене дитину, і не тільки в мене - вона забирає дітей, чоловіків, батьків, всіх забирає", - каже Людмила.

Її голос, чистий та дзвінкий, раптом зривається, коли вона бере до рук уніформу сина. Шеврон з емблемою десантно-штурмових військ ледь можна упізнати - настільки сильно він обгорів. Максим загинув під Херсоном, коли росіяни накрили його підрозділ "Градами".

Максиму було лише 20 років BBC
Максиму було лише 20 роківŹródło: BBC

Він був професійним військовим, служив у Львові й не казав мамі, що його перекинули на південь. Не хотів, щоб вона хвилювалася. Коли почалася війна, Людмила першим ділом подзвонила сину.

d2cpmx4

"Я навіть близько не могла уявити, що він там [під Херсоном]. Бо я коли з ним спілкувалася, він казав, що все добре, він у себе у Львові", - згадує вона.

Про його смерть Людмилі повідомила дівчина сина.

"Вона каже - Максима убили. І все, далі я нічого не памʼятаю. Я тільки знаю, що я дуже кричала. Вона скинула мені цю фотографію спаленого БТРа, спалених тіл…", - голос Людмили зривається, вона замовкає, щоб витерти сльози.

"Оця траса Генічеськ-Нова Каховка - на ній вони й загинули. Я так розумію, що їх направляли на охорону Каховської ГЕС. Їх накривали "Градами", а вони з автоматами. Чим би вони відстрілювалися, я не знаю", - веде жінка далі.

d2cpmx4

Те фото з місця загибелі Максима - занадто жахливе, аби його можна було показати без цензури - прислав його побратим. Він і підтвердив загибель хлопця.

Томарине довго перебувало під контролем російських військ BBC
Томарине довго перебувало під контролем російських військŹródło: BBC

Тоді Людмила вперше почула про село Томарине на правому березі Дніпра неподалік Берислава.

Саме там загинув її син. Саме там - на околицях села, десь у полях, посеред заповідника під назвою Шилова балка, лежало його тіло. І це розбивало жінці серце.

"Ви уявіть, що ти вдома лежиш, коли настає вечір, ти сходиш з розуму. Ти розумієш, що твоя дитина лежить в чистому полі, а вночі бере мороз. Ти лежиш і думаєш, що він зараз там замерзає, а його ніхто не вкриє", - Людмилі настільки важко говорити, що час від часу ми зупиняємо запис, аби вона перепочила.

d2cpmx4

Жінка подзвонила у військову частину Максима, але там їй сказали чекати.

"Чекайте… це напевне найгірше слово, яке можна придумати. І ми чекали. Кожен ранок у мене починався з того, що я телефонувала у частину і чула одну й ту саму відповідь - нема ніякої інформації, чекайте", - згадує Людмила. За кілька днів вона зрозуміла, що чекати більше не може.

"Мені подзвонив колишній чоловік - батько Максима - і каже: "Тобі телефонували?" Я кажу: "Ні". "І що будем робити? Будем їхати?" "Ну, так".

І вони поїхали. На світанку 4-го березня, через тиждень після загибелі сина, вони вирушили його шукати. На старому "Мерседесі", який купили спеціально для цієї поїздки: на той момент Томарине вже було окуповане, і місцеві попереджали, що росіяни почали забирати машини у цивільних.

Людмила Куприйчук BBC
Людмила КуприйчукŹródło: BBC

"Плану не було ніякого. План був - по місцю. Просто знайти його і забрати", - розповідає жінка.

d2cpmx4

Так вони і їхали: без плану, маючи тільки карту, фото з місця загибелі сина і телефон місцевого, що погодився їм допомогти у пошуках.

До Томарино вони дісталися за кілька годин. Там панував хаос. У центрі зібрався натовп, намагаючись зрозуміти, що ж буде далі, адже село тепер в окупації. Росіяни лише починали облаштовуватися на захопленій території, тож на Людмилу із чоловіком ніхто не звертав особливої уваги.

У супроводі місцевого вони вирушили за село, де стояв перший ворожий блок-пост. За словами Людмили, росіян там не було. Озброєні чоловіки сказали їй, що вони з "ДНР".

"Я виходжу з машини і йду в напрямку людини, яка наставила на мене автомат", - згадує Людмила свою зустріч із ними.

Жінка зізнається, що була готова зробити й сказати, що завгодно, аби вони пропустили її на поле забрати тіло сина. Вона також розуміла, що зараз - вони повністю у владі цих людей зі зброєю. За порадою свого провідника, ще у селі вони вимкнули свої телефони.

"Усе, що я із собою взяла - свідоцтво про народження Максима і свій паспорт. Якби щось сталося, не думаю, що нас би хтось знайшов", - каже Людмила.

Вона і досі не може зрозуміти, як, але їй вдалося домовитися із бойовиками. Ті погодилися відвезти її до місця загибелі сина. Людмила сіла до них у машину, чоловік поїхав слідом. Ми запитуємо її, чи не було їй страшно. Вона хитає головою і відповідає одним словом - "гидко".

Машина рушила. За вікном пропливала місцевість, що тепер нагадувала мертву зону: випалена земля, всіяна тілами та згорілою технікою.

Нарешті - зупинка і щось знайоме попереду. БТР з тієї страшної фотографії. Людмила не могла зрушити з місця, так і лишилася стояти, немов прикута до землі, а її чоловік пішов за тілом сина.

"Я бачила, як він розривав бушлат, аби подивитися на татуювання - чи на руці татуювання, чи його нема… Є… Це все, що можна було упізнати. Тільки за тату… Не було вже нічого… Заповідник є заповідник… На той момент вони лежали вже там другий тиждень. Спалені тіла, а тепер ще й обгризені… Коли твою дитину несуть до тебе у покривалі, а повз тебе їде колона техніки із позначкою [Z], у тебе під ногами труситься земля", - Людмила замовкає, наче збирається із силами, аби продовжити свою історію.

З дому вони із чоловіком взяли ковдру. У неї й загорнули тіло Максима.

Фото з місця загибелі Максима BBC
Фото з місця загибелі МаксимаŹródło: BBC, fot: Людмила Куприйчук

"Я кажу: "Толя, ми що, його в багажнику повезем?" Ну як це? Ну от як так може бути, щоб повезти свою дитину в багажнику? А він на мене дивиться і каже: "Заспокойся, відійди! Нам просто треба звідси виїхати", - веде далі Людмила.

І вони поїхали. Шлях додому був дуже довгим, адже на той момент люди масово тікали з півдня та сходу України. Але Людмилі та чоловіку пощастило прорватися. Росіяни ще не встигли розставити свої блок-пости на захопленій території, тож їх ніхто не зупиняв.

"Перший блокпост український був у Кривому Розі. Нас підійшов перевіряти молодий хлопчик, геть дитина. Він попросив відкрити багажник. А я кажу: "А можна не відкривати?" А він: "А чому?" Відповідаю - "Бо там наш син…"

Ми відкрили багажник, він пішов позвати старшого, прийшов і поліцейський. Вони подивилися і просто закрили. Нас по Кривому Рогу пропустили скрізь. Вони передали номер машини, нас зупиняли, дивилися номер і казали "Щасливої дороги!", - пригадує жінка.

Далі була Олександрія.

"Я не забуду ніколи, як там нас спинили також. На нас наставили автомати: ви везете тіло, а ніяких документів немає. І вони на нас, що ви злодії. Я кажу: "Так, ще й які. Я кажу: ви злодіїв піймали, автомати наставили, кричите "Руки на капот!" Кажу, хтось з вас віз свою дитину в багажнику машини? Ви свою дитину з поля забирали? Ви замотували її в покривало і везли в багажнику машини?" - голос Людмили тремтить від сліз.

До Вінниці вони з чоловіком їхали 12 годин.

Людмила каже, що зараз корить себе за те, що не наполягла на тому, аби побачити тіло Максима:

"Ми приїхали у морг. Там єдине, що вони показали - це руку моєї дитини. Більше я не бачила нічого. Я бачила кожен пальчик своєї дитини. Такий холодний-холодний, маленькі нігтики такі. І це татуювання латинськими літерами: "Ніколи не здавайся". Як сказав патологоанатом, коли він вже мертвий був, то його ще переїхали. Ну для чого? Вони що, боялися, що він зараз встане і буде доганяти їх? Йому осколком відірвало голову, як ви думаєте, він би їх догнав, що вони його ще й переїхали? Вони мені просто його не показували, бо не було голови у нього".

"Толя каже: памʼятай його таким, яким він був. Він мій, він у мене найкращий, це моя дитина".

Зараз Людмила намагається жити звичайним життям, ходить на роботу, порається по дому, гуляє з собакою. Але, каже, що всередині неї наче щось перегоріло.

А ще 25-го числа кожного місяця вона бере вихідний, аби провідати сина на кладовищі.

Людмила каже, що всередині неї наче щось перегоріло BBC
Людмила каже, що всередині неї наче щось перегорілоŹródło: BBC

"Я ніколи не думала, що можна так ненавидіти", - зізнається жінка.

"Можна. Не те, що ненавидиш душею, ненавидиш кожною клітинкою тіла. Не тільки одного Путіна, ненавидиш всю націю, бо там не один Путін. Не Путін натискає на кнопки, не Путін стріляє в наших дітей. Я хочу, щоб вони відчули те, що відчували ми. Я хочу, щоб кожна мати прийшла на таке поле, де лежить її спалена дитина. Можливо, це варварство, але я цього хочу".

Ми стоїмо посеред кімнати Максима. Біль Людмили настільки сильний, що, здається, його можна торкнутися рукою. Вона притискає до себе уніформу сина, немовби прагне востаннє його обійняти, але він вислизає з її обіймів.

Ми не змогли звʼязатися із військовою частиною, де служив Максим Купрійчук, аби отримати коментар щодо обставин його загибелі.

Наталя: "Мій син пролежав у полі пів року"

Наталя Карпова BBC
Наталя КарповаŹródło: BBC

"Мені одна знайома сказала, що я одержима ідеєю забрати свого сина. Але наш син був достойним того, щоб його знайти й поховати", - каже Наталя Карпова, коли ми сідаємо говорити про її сина Романа.

Здається, що він теж у цій кімнаті, посміхається до нас з фотографій - красивий, здоровий і назавжди молодий. Йому було 30. Він служив інженером радіоелектронної боротьби у Повітряних силах ЗСУ і загинув наприкінці квітня.

Наталя знала, що сина відправили на фронт, але Роман не казав, куди саме, тож їй лишалося лише здогадуватися. З уривків його фраз та нечастих дописів у соцмережах жінка розуміла: син там, де зараз гаряче.

23-го квітня Роман не вийшов на звʼязок. Це були Великодні вихідні, і Наталя захвилювалася, адже хлопець завжди телефонував привітати батьків. За два дні вона вже почала не на жарт хвилюватися і подзвонила командиру його частини.

Роману Карпову було 30 років BBC
Роману Карпову було 30 роківŹródło: BBC

"Не переживай, там нема звʼязку, його на броніку вивезли", - цитує жінка слова посадовця. А згодом від товаришів Романа вона дізналася, що її сина вбили.

"Не будучи військовими, не маючи якоїсь такої інформації, вони прийшли до мене на роботу і кажуть: "Тьотя Наташа, ваш син загинув".

Друзі знайшли фото загиблого Романа у російському телеграм-каналі, але у військовий частині про це нічого не знали.

"Подзвонила командиру частини й кажу - мій син загинув. У відповідь почула: "Що ти фантазуєш, що ти таке говориш? Я кажу - у мене вже є фото". "Що ти користуєшся сайтами агресора, це дезінформація!". Я кажу - це єдине місце, де я знайшла фото мого сина, що він загинув. Як тіло мого сина забрати, знайти, що ви для цього робите? Відповідь: а в нас нема ніякого документа, що він загинув", - згадує жінка свою комунікацію із частиною.

Саме тоді Наталя чітко усвідомила, що їй знадобиться чимало сил і сміливості, якщо вона хоче повернути Романа додому. Вона вирішила не гаяти часу і взялася за єдину зачіпку, яка у неї була - фото загиблого сина.

Жетон Романа BBC
Жетон РоманаŹródło: BBC

Це фото і досі є в її телефоні. З нього усе і почалося. "На фото лежить три тіла: мій син і ще два тіла", - розповідає жінка. Ті двоє виявилися бійцями 95-ї бригади - росіяни виклали у мережу їхні документи. Жінка вийшла на керівництво цієї бригади та попросила про допомогу.

"Мій син лежить поруч із двома бійцями вашої 95-ї бригади, мій син від Повітряних сил. Повітряні сили абсолютно мені нічим не допомагають, ніякої інформації мені не дають. Але оскільки ваших там два бійці, допоможіть мені знайти тіло сина, де він перебуває? У мене ж не було ніякої інформації - де… Є фото - на поляні лежать, підстрелені всі снайпером", - згадує Наталя.

Їй не відмовили. Вже за деякий час вона дізналася, що її син загинув поблизу села Довгеньке, під Ізюмом. Бійці 95-ї бригади відшукали його тіло за допомогою дрона, але забрати його було неможливо. На той момент там точилися запеклі бої. Згодом територію окупували.

Кілька довгих місяців Наталя чекала і слідкувала за новинами, але їх не було. Тільки з російських пабліків вона дізнавалася, що відбувалося там, де лежав її Роман.

"Знаходжу відео про те, як заходять туди росіяни, і один з офіцерів російських розповідає, як йому смердять ці тіла, як вони їх прибрали і як (перед тим) вони їх у засідці відстріляли. По суті вбивця мого сина мені розповідає, як валяється тіло мого сина", - її голос сповнений обурення і болю.

Вона була готова на все, навіть їхати під Ізюм і домовлятися із росіянами, але це було занадто небезпечно. Нарешті у вересні ЗСУ звільнили ту територію, і Наталя одразу взялася організовувати пошукову групу.

"Я була у стані відчаю, якоїсь істеричності, тому що я розуміла, зараз осінь, маленький приморозок, почнеться опадання листя, засипле все і ніхто не знайде. Пройшло вже пів року, що з тими тілами? Думаю, якщо осінь зайде далі, снігом засипле, до весни з тих тіл нічого не залишиться", - розповідає вона.

Вона дзвонила усім, кому тільки можна, говорила зі ЗМІ, писала посадовцям. В її телефоні не лишилося жодного контакту, до якого жінка не зверталася б по допомогу.

"Я увесь цей час не могла дістатися тіла мого сина, але я не давала людям забути про те, що його треба забрати", - згадує вона. І коли під Довгеньке нарешті вирушила пошукова бригада, Наталя поїхала разом із ними.

"Мені вдалося організувати, щоб були кінологи, щоб були сапери. Я їхала із волонтерами, я їхала зі своєю подругою. Були всі крім представників Повітряних сил", - згадує вона.

Пошук тіл через шість місяців після загибелі та тривалих боїв - місія, що межує із безнадійністю та божевіллям. Відступаючи, росіяни замінували територію. Понівечена земля, розбиті дороги, непрохідні болота, зарості трави та підліску… Перша група саперів підірвалася на розтяжці, але їм надали допомогу, відправили у лікарню і продовжили пошуки.

Наталя Карпова BBC
Наталя КарповаŹródło: BBC

На відео, яке показує нам Наталя, видно лише непроглядні зарості, але голос пошуковця за кадром каже: "Знайшли хлопців. Ось один, ось другий, а ось там - третій".

За пів року природа зробила своє, байдужа до того, що тут лежить чийсь син. Тут все йшло своєю чергою: розквітали польові квіти, сонце випалювало траву, росли дерева і кущі, опадало листя. Лише пошукові собаки могли відшукати тих, хто поліг посеред цього дикого простору.

"Лежали там троє так, як на відео росіян. Виявляється, вони просто кинули їх у яр, - розповідає Наталя. - Забрали ці тіла, винесли, переклали у мішки, ідентифікували. У мого сина був жетон… і ті штани його, сама пришивала ґудзик до тих штанів. Я стовідсотково знаю, що це моя дитина".

"Коли ми знайшли тіла, я мала якесь полегшення, що нарешті я свою дитину побачила, забрала і я його поховаю", - зітхає жінка.

Жетон Романа тепер лежить у її вітальні на полиці поруч із фотографіями сина. Під його портретом - стопка горілки з окрайцем хліба. Романа поховали за кілька днів до нашої розмови. Від моменту його загибелі тоді минуло пів року.

Наталя здійснила свою місію - повернула сина додому, але бажаного спокою їй це не принесло. Ми запитуємо її, чим вона живе тепер, і голос цієї сильної жінки вперше за всю розмову зривається на сльози.

"Ми з чоловіком не можемо прийняти, що наш син загинув, - промовляє вона. - В нас була установка: наша дитина лежить там і його треба забрати додому. Тому що перед очима оця фотографія, на якій він лежить на цій поляні вбитий. А ці дні я тільки бачу могилу. Поїхали на кладовище, все у вінках, квітах… Тільки могила перед очима. Далі ми будемо вчитися жити із тим, що в нас сина немає і вже більше ніколи не буде".

Повернути сина додому Наталі допомагали дуже багато людей, але від декого вона так і не дочекалася допомоги.

"Я його шукала і знайшла, але без допомоги Повітряних сил, без допомоги дуже багатьох посадовців", - каже вона. І навіть після похорону сина жінка продовжує долати бюрократію і боротися за гідне ставлення до себе.

Коли ми розмовляли з нею у грудні, тоді вона ще навіть не отримала з військкомату сповіщення про загибель Романа.

Пошукова операція BBC
Пошукова операціяŹródło: BBC, fot: Наталя Карпова

"Знаєте, це смішно, я сина вже поховала, син загинув 23 квітня, і аж тільки зараз будуть готуватися документи, щоб прийти до мене додому і сказати: шановна пані Наталю, ваш син загинув, ось сповіщення", - обурюється жінка.

"Я дуже хочу, щоб Залужний, щоб Зеленський, щоб весь світ знали, що в штабах існують такі люди, що є посадовці, які очолюють певні служби, що вони є, сидять, і що ці люди дають зневіру людей в армію. Я дуже хочу, щоб скоріше була перемога. Я хочу, щоб не було більше цих матерів, які опинилися у моєму стані".

Але поки війна триває, бажання Наталі так і залишається нездійсненним.

Вже після цієї зйомки військкомат таки видав сповіщення про смерть Романа.

У Повітряних силах у розмові з ВВС визнали, що командуванням частини, в якій служив чоловік, були "допущені певні помилки і не відпрацьовані формальні частини" щодо обставин загибелі капітана Романа Карпова і налагодження взаємодії для його пошуку.

Радник командувача Повітряних сил ЗСУ, генерал-лейтенант Олег Грунтковський додав, що через запеклі бої та подальшу окупацію територій під Ізюмом командування частини не володіло всією інформацією про ситуацію на місці.

Він звернув увагу, що син Наталі був відряджений до Операцій об'єднаних сил. І коли особовий склад йшов у розпорядження, то те, чим вони там займались,у частині достеменно не знали.

"Ми не могли володіти повною інформацією про його бойові завдання і загибель", - каже Олег Грунтковський.

"Я схиляю голову перед Наталею Іванівною, вона задіяли великі сили для пошуку сина.Пошуковими операціями займаються окремі структури, а вона суттєво прискорила цей процес", - розповів генерал.

Анастасія Грібанова, Іван Єрмаков, Клер Пресс, ВВС News Україна

d2cpmx4
d2cpmx4