«Заробляли вдень тисячу злотих, але весна - вдома нас чекало село» - біженки розповідають, чому повернулися в Україну
Від початку повномасштабної війни в Україні кордон з Польщею перетнуло більше 3 млн українців. Станом на кінець квітня 904 тис. виїхало назад. Ми поговорили з тими, хто вирішив, що попри війну повинен повернутися додому.
«Мами везли дітей у візочка, несли в рюкзаках, в «кенгуру»
В Україну з-за кордону повертаються мешканці областей, куди не дійшли окупанти, а також мешканці звільнених територій. Переважно - це жінки з дітьми. Бо саме жінки складають 95% українських біженців у Польщі.
48-річна Ірина Світлишина з Житомира прийняла рішення їхати, коли ворожа ракета прилетіла в центр міста у школу №25, де навчалися її діти.
«Навіть сирена не лунала. Просто стався такий вибух, що у нас затрусився увесь будинок. Потім були інші прильоти в Житомир. Доводилося ночувати в укритті. Його зробили в казино. Було зручно – килими, меблі – але дуже холодно. У мене почалися проблеми з легенями, син застудив суглоби. Наш татко сказав: «Якщо є шанс вам вижити – мусите їхати», - розповідає Ірина.
Жінка востаннє була в Польщі 30 років тому. Часто їздила туди з батьками до родичів. Цього разу вирішили знову їм про себе нагадати. Переїхати допоміг двоюрідний брат з Луцька. 7 березня Ірина, її 7-річний син та 16-річна донька були на кордоні.
«Морально було тяжко дивитися, як через міст просувалася безкінечна черга мам з дітьми. Везли їх у візочка, несли в рюкзаках, в «кенгуру», з купою сумок. Я сиділа в машині і плакала», - пригадує Ірина.
Її родичі живуть за 35 км від кордону. У 1939 року їх примусово переселили туди з Волині.
«Вони залюбки нас прийняли. В усьому допомагали, возили робити документи PESEL, - додає жінка. - Звісно, їм було з нами складно. За старенькою бабцею, 83 роки, після інсульту доглядати, ще й за нами. Нам дуже допомагали чужі люди. Звозили речі, пакети харчів, подарунки, сину – навіть велосипед. Місцева влада виплатила нам по 300 злотих і видала нам продукти.
Роботу я не шукала, бо на робочому місці в університеті зарплата за мною лишалася. Її вистачало, щоб нас утримувати, купувати продукти, одяг дітям. Проїзд по Польщі був безкоштовний».
PAP «Тепер до Польщі тільки для власного розвитку, а не як біженка»
Родина Ірини жила на хуторі за 17 км від Грубешова Люблінського воєводства.
«Навколо поля, косулі, фазани бігають під вікнами. Сину було там класно, - додає жінка. - Йому подарували велосипед. Знайшов собі там друга-поляка на два роки старшого. А от донька дуже сумувала за своїм хлопцем. Я сумувала за нашим татом. Діти просилися - давай повертатися. Почали бойкотувати онлан-заняття в школі. Ми поговорили з родичами і вирішили, якщо раптом відбудеться ескалація, то ми зможемо до них повернутися».
13 квітня родина вже була в Україні. Тепер Ірина хотіла би повернутися до Польщі тільки за досвідом для роботи, а не як біженка.
«Я викладаю на кафедрі права Житомирської політехніки, - говорить вона. - Мене цікавить досвід євроінтеграції, те, як Україна за прикладом Польщі повинна наближатися до членства в ЄС. Я час не марнувала і зустрілася у Бельско-Бялій з ректором Вищої школи фінансів та права щодо співпраці між нашими вузами. Хотіла би повернутися до Польщі для співпраці, власного розвитку».
PAP «Нас зустріли в годину ночі з широкими обіймами»
49-річна Галина Тарасюк виїхала з рідного села на Вінниччині через тиждень після початку війни. Від її села до Калинівки – 30 км. Тут розташована військова частина, яку на початку війни обстріляли ракетамиросіяни.
«Коли бомби почали розриватися у Києві, потім Калинівці, Вінниці, ми злякалися, що вони будуть розриватися скрізь. А у мене двоє онуків – сім років і рік, - говорить Галина. - Ми плакали день і ніч. Нерви не витримали. Знайомі їхали до Польщі.Запропонували через кордон перевезти, а там щоб самі собі дали раду. Ми ж ніколи не були за кордоном. Цілу ніч не спали. Боялися, що не вернемося назад».
Родина тримає велике господарство, корів. Тварин залишили на чоловіка та двох зятів.
«Увесь час я відчувала над нами Боже провидіння, - продовжує жінка. - Ми відносно швидко доїхали. На пішому переході було дуже багато людей. Нас з маленькими дітьми пропустили. Вийшли в Польщі на дорогу о півночі. Увесь час нас допитувалися поляки, чи є нас кому забрати, чи є де зупинитися, чи щось треба. Нас завезли до якихось волонтерів на ночівлю. Там сказали, що є родина, яка готова нас прийняти.
PAP До нового дому Галини треба було їхати 750 км, місто Конін. Там їх зустріла сім`я: чоловік, дружина, син та брат жінки
«Нас зустріли в годину ночі з широкимиобіймами, - пригадує Галина. - Це виявилася середньостатистична родина. Господарю – 44роки, господині - 42. Вона займалася зовнішньою рекламою, він робив меблі. Перші тижні нам було дуже тяжко, так скучали за домом. Переживали, що там війні, що можемо не побачити родину живими. Потім до нас нарешті повернувся сон. І якось я кажу господарям: «Щоб нам не було нудно, будемо готувати вам їсти». Бо ми ж без роботи не можемо. Почали робити борщ, вареники, пиріжки. Потім наша господиня каже: «Раз ви так добре готуєте, давайте будемо щось організовувати». Я просила не робити цього, бо я не спеціаліст, на повара не вчилася - працювала продавцем, в садочку».
Українська кухня: «По замовлення приїжджали люди на дорогих машинах»
На 10 день проживання українців у польських господарів в інтернеті з’явилосяоголошення: «Українська кухня Конін».Повісили банер на паркані. Купили уніформу з логотипом.
«І як почалися замовлення… Щодня готували відро борщу, 6-5 дек ватрушок, 300 вареників, 100 лежнів (смажені пиріжки з картоплі та борошна начинені тушкованоюкапустою. – авт.), - каже Галина. - Замовлення приїжджали забирати не бідні люди, бо на дорогих машинах. То головний поліцейський, то директор школи, то ще якийсь начальник.
GETTY Вдень польсько-українська команда заробляла тисячу злотих. Навіть могли із заробітку перераховувати кошти на підтримку армії
«Але весна бере своє. Вдома нас чекало село, - додає Галина. - Південь зараз не засівається, очікується дефіцит продуктів. То треба хоча би посадити бараболю - може, її доведеться комусь віддати. Та й скучали за домом. Прийняли рішення повертатися. Спершу була думка, що дівчата залишаться, а після закінчення війни чоловіки до них приїдуть. Але ми не знаємо, коли ця війна закінчиться. По-друге, дівчатам було би без мене тяжко. Кухню з дітьми на руках не потягнули би. Також дочці треба було повертатися на роботу в садочок.
Повернулися 6 квітня. Галина зізнається, що у відносно спокійному селі через втечу до Польщі їх односельці неприязно називали «дезертирами». Тому і зустріли з прохолодою.
«А за увесь час в Польщі ми зустрічали тільки дуже добрих людей. У мене було відчуття, що я там, як рідна. Коли їхали від наших поляків, то всі разом плакали. Я з кожним зробили фотографію. Кажу їм: «Хочу пам’ятати вас все життя», - пригадує жінка. - Підтримуємо з ними дуже тісні зв’язки. Пообіцяли, що обов’язкового після війни приїдемо в гості і віддячимо. А наші господарі сказали, що вони нашу кухню поки «заморозили». І просять, як тільки раптом щось, щоб зразу до них поверталися».
Hanna Balakyr, позаштатна журналістка VPolshchi