Зустріч українця з дружиною полькою на вокзалі після восьми місяців на фронті
- Коли ми побачилися, то першим ділом потекли сльози. Ми стояли на цій станції і плакали кілька хвилин. Ми не могли знайти жодного слова, щоб почати розмову, – розповідає Міхаліна Нестеренко, полька, чоловік якої - українець, воює за батьківщину. Жінка розповіла про зворушливу зустріч із чоловіком – першу після того, як він пішов на фронт. Вони провели разом рівно 24 години.
28 жовтня Міхаліна Нестеренко прибула на залізничний вокзал в Полтаві. Вона втомилася після 18 годин поїздки, що із заходу на схід України. Їй вдалося трохи поспати під час подорожі, але небагато. Спати заважали некомфортні умови в старому напіврозваленому вагоні. Або, можливо, більше хвилювання, яке не давало їй заснути. Вона все-таки збиралася на «перше побачення» зі своїм чоловіком, після восьми місяців розлуки війною.
Міхаліна озирається. Її серце починає сильно битися. Андрій йде до неї. В руках він тримає величезний букет квітів.
Коли ми побачилися, то першим ділом потекли сльози. Ми стояли на цій станції і плакали кілька хвилин. Ми не могли знайти жодного слова, щоб почати розмову, - розповідає Михаліна в інтерв'ю Wirtualna Polska
Останні вісім місяців Андій Нестеренко провів на фронті на сході України. Відтоді дружину не бачив, були лише поодинокі відеодзвінки. Він пішов захищати Україну через чотири дні після вторгнення Росії.
Чоловік змінився, підтягнувся, став мужнім. Я бачу, що зараз у нього більше фізичних навантажень, ніж зазвичай. У свою чергу, за цей час я підстригла волосся і почала носити окуляри, тому для чоловіка я теж змінилася. І ця символіка дат. Він пішов в армію 28 лютого, а рівно через вісім місяців – 28 жовтня – ми зустрілися, – розповідає Михаліна
Міхаліна та Андрій йдуть в ресторан, потім гуляють містом. Як каже полька, «не можуть наговоритися», але не чіпають того, що відбувається на фронті.
Чоловік майже не розповідав про те, що відбувалося на фронті. Він зазначив, що у нього були такі важкі моменти, що він не хоче псувати нашу зустріч, розповідаючи про них. Проте тем нам не бракувало, – ділиться Міхаліна
Для Андрія прогулянка галасливою Полтавою – приємна втеча від окопного життя на передовій. Його дивує абстрактність світу. У місті люди живуть нормальним життям, ходять на роботу, їдять, роблять покупки в торгових центрах, а за кілька сотень кілометрів триває війна. — Він не міг зрозуміти, як це так, що тут все йде само собою, а там люди стикаються з болем, страхом, смертю...
«Я не можу з вами розмовляти, тому що я вбивав людей»
Андрію добре знайома смерть, бо раніше чоловік працював за кермом «швидкої», яка забирала бійців прямо з передової. Співпрацював з медиками та фельдшерами. Військові, яких він перевозив, були в різному стані, – розповідає Міхаліна в інтерв'ю для Wirtualna Polska.
Мій чоловік мало про це говорить, але я знаю, що він сидить на емоційній бомбі, яка весь час цокає. Мені здається, він поклав це в якусь метафоричну коробку і зберігає там. У всякому разі, він сам сказав, що не може відпустити це, бо боїться, що воно потім розсиплеться і він не повернеться до колишньої психологічної форми, – зізнається жінка
Про психологічну підтримку українців, які воюють на фронті, можна тільки мріяти. — Їм самим доводиться радити собі. Якщо мають відносно свідомих родичів, які їх підтримують, їм пощастило – не приховує полька.
На жаль, багатьом так не пощастило. – Я знаю багато історій бійців, які не обходилися без допомоги. У сусідньому селі був солдат, який приїхав додому на тиждень у відпустку. Він дуже не хотів повертатися на фронт. Щоб цього не робити, він покінчив життя самогубством. Напевно, психічно не зміг впоратися з побаченим на війні, - каже Міхаліна
Міхаліна також розповідає історію ще одного чоловіка: – Він повернувся з фронту, бо його важко поранило. Цей чоловік ні з ким не розмовляє. Сідає за стіл, похиливши голову, сидить. Коли йому хтось задає питання, він піднімає голову, чемно розмовляє, потім знову опускає її і сидить мовчки. Мабуть, колись він був життям і душею вечірки, любив анекдоти і виривався енергією. Коли хтось нарешті прямо запитав його, чому він не хоче говорити, він відповів: «Я не можу з тобою говорити, тому що я вбивав людей».
Приватний архів «Я думаю про те, що було б, якби я овдовіла»
– Розум придумує різні сценарії. Я з цим справляюся щодня, адже мій чоловік уже вісім місяців на фронті. Я багато разів думаю про те, що було б, якби я овдовіла. Я вважаю, що найкраще зустріти найгіршу думку, бо від цього стає набагато легше, – переконує жінка. – Водночас у мене глибоке відчуття, що особисто для нас це закінчиться добре. Ця думка була зі мною з самого початку. Звичайно, це не змінює того факту, що в мене різні емоції, що я втомилася від цього, що я відчуваю злість, що кінця цій війні не видно.
Міхаліна не приховує свого розчарування, але розуміє, що ситуація в Україні вимагає жертв. Не всі жінки такі розуміючі. Їм важко, коли вони залишаються на самоті.
Нещодавно в перукарні я розмовляла з дівчиною, чоловік якої приїхав у відпустку з фронту. Вона розповіла, що він хоче швидше повернутися до армії, тому що «там його чекають хлопці». І вона не могла цього зрозуміти і погодитися з тим, що це було важливіше, ніж бути з нею. Між воїнами виробляється своєрідна взаємопідтримка, вірність один одному. Вони відчувають велику відповідальність не лише за країну, а найбільше одне за одного, – пояснює полька
Війна не тільки на фронті
Відповідальність лежить не тільки на солдатах, і війна ведеться не тільки на фронті. На другому плані – такі жінки, як Міхаліна та її подруга, з якою вона познайомилася в перукарні. Залишилися діти, яких треба виховувати – тимчасово – без батька. Міхаліна залишилася з двома синами: 6-річним Юліаном і 2,5-річним Тимотеушем.
Батька хлопці не бачили відколи він пішов на фронт. Ми вирішили, що на зустріч до Полтави вони зі мною не поїдуть. — Ми думали, що так буде безпечніше. Є період підвищеної бомбової тривоги, тому, якби щось трапилося, мені було б легше втекти одній, ніж з двома маленькими дітьми, - каже Міхаліна.
Окрім догляду за дітьми, Міхаліна працює над добудовою будинку, який вони з чоловіком купили перед початком війни. Роботи просуваються повільно, бо – як він каже – все подорожчало. – Перше - те, що виросли ціни, а друге - те, що багато оздоблювальних матеріалів просто немає. Багато виробничих цехів знаходиться на сході країни, тому зараз вони або не працюють, або знищені, – пояснює жінка.
В Україні людям сказали, що вони повинні говорити російською
Людям сказали, що вони повинні говорити російською, а не українською. Говорили, що українською мовою розмовляють лише «селяни», а освічені люди з міста — російською. Їм сказали, що українська – це сільський діалект, якого вони соромляться вживати, – додає Міхіліна.
– Як іноземека в Україні, я не знаю російської, тому, коли зі мною хтось говорить російською, я відповідаю українською, бо добре знаю цю мову. Часто буває, що у мене виникають неприємності через це. На підтвердження своїх слів Міхаліна наводить приклад. – Одного разу один пан накричав на мене, що я західнячка і бандерівка, бо не хочу говорити російською, – резюмує жінка.
«Вісім місяців пролетіло швидко. Попереду ще чотири».
– Мене заспокоїла зустріч, – каже вона. – Мій чоловік підписав договір 28 лютого. Контракт розрахований рівно на рік, тож 28 лютого – кінцева точка. Ці вісім місяців пролетіли швидко. Залишилося ще чотири. Ми постійно говоримо собі, що це скоро закінчиться.
– Парадоксально, але у мене складається враження, що відстань, яка нас розділяє, зближує нас більше, ніж віддаляє. «Я не щур, щоб тікати. Я роблю це для того, щоб моїм дітям було куди повертатися. Ти б віддали перевагу боягузливому чоловікові?» — спитав він мене перед тим, як піти на фронт. Я знаю, що сьогодні – попри все – він би дотримався цих слів, – міркує жінка.
29 жовтня Міхаліна Нестеренко сідає на потяг у Полтаві. Вона махає чоловікові рукою на прощання. Вона не знає, коли його знову побачити. Вони провели разом рівно 24 години. Поїзд рухається на захід України. Міхаліна везе додому букет квітів. Адже вона повертається з «першого побачення» після початку війни зі своїм чоловіком.
Переклад з польської: Marian Savchyshyn