Марія Тищенко: «Школа миру» як виклик війні

З виконавчою директоркою ВГО «Поруч» Марією Тищенко ми зустрілися у Варшаві, щоб розпитати про «Школу миру» та ситуацію з проєктом на тимчасово окупованих територіях.

Вітаю, Маріє, розкажіть трохи про себе та про «Школу миру». Яка мета цього проєкту?

Я науковець, але реалізовую свою наукову діяльність крізь призму соціальних активностей. Ще з 2014 року ми працюємо на Донбасі, де аж 29 об’єктів інфраструктури наразі недобудовано або не відновлено. Це були об’єкти соціального згуртування, переважно бібліотеки. Я кажу «були», тому що тепер практично всі вони зруйновані. Це дуже сумно, адже ми створювали ці місця з метою допомогти людям збиратися і працювати, де відбувалася б інтеграція внутрішньо переміщених осіб через заходи соціального згуртування. Тобто, через культурні, спортивні заходи тощо. Показово, що було дуже багато запитів на вивчення української мови. До прикладу, створили клуб української мови для дорослих, бо діти можуть вчити її в школі, а от дорослі здебільшого не мають такого місця. Був запит з боку дорослих, вони теж хочуть досконаліше знати мову своєї країни, але ж де цьому вчитися? Тож за сприяння різних донорів і народився такий клуб, що був безплатним для місцевих жителів.

Пізніше ми зрозуміли, що це вкрай важливо і для інших місцевостей. Так ми створили в певному сенсі «оази», куди люди могли приходити для вивчення мови. Загалом 48 інших наших об’єктів по всій території України підтримувалися проєктами соціального згуртування.

Ви зосереджуєте свою діяльність на соціалізації чи на ресоціалізації?

Насправді ситуація така, що в Донецькій і Луганській областях було створено ініціативні інклюзивні групи, бо ми абсолютно за адвокатування інклюзії в Україні. Також у Харкові й Києві ми організували та провели два покази мод «на візочках» з участю людей з інвалідністю — для того щоб сприяти змінам у цьому питанні серед іншого й у законодавстві. Ще ми добивалися впровадження нових будівельних норм для маломобільних груп населення. Ми працюємо звичайно з групами населення і зокрема із залученням вразливих груп населення до ухвалення рішень, адже це якраз і є підхід, заснований на правах людини. Якщо брати сьогоднішню ситуацію, то для нас війна триває вісім років, тож ми постійно в ній були та на момент початку повномасштабного вторгнення вже знали, як реагувати.

Наша організація прихистила більш ніж 300 сімей у домівках наших партнерів по всій Європі, переважно в Польщі, Німеччині та Литві.

Ви фокусували увагу саме на тих, хто за станом здоров’я потребує нагальнішої допомоги?

Так, це були люди, які самостійно швидше за все не змогли б евакуюватися. Хтось із них глухонімий, хтось погано бачить або на інвалідному візочку. Вони всі отримали якісну та необхідну допомогу. Наші партнери з Жешува допомогли їм транспортуватися через Польщу, їх переправляли до порому.

Усе це приклади підходу, заснованого на правах людини. А після нашої тривалої роботи на Донбасі ми зрозуміли, що дуже важливо не лише допомагати «тут і зараз», а й вкладати в майбутнє. Ми вирішили створювати школи миру. Це фізичні класи миру, фізичні простори, доступні для інклюзивних дітей. Там розміщені мистецькі об’єкти, які діти створили разом з учителями та митцями.

Це новопобудовані школи чи ви адаптували ті, що вже були?

Адаптували та частково змінили малофункціональні приміщення. Ми використовували досвід наших партнерів та найкращі європейські зразки.

Скільки їх і де вони розміщені?

У нас 12 шкіл, але на сьогодні ракетний удар зруйнував Костянтинівську «Школу миру», наші школи окуповані в Чаплинці, Херсоні, Каховці. У Херсоні навіть дві школи. У Каховці ми проводили циклічні табори. Протягом всіх цих років ми навчали та розвивали дітей. Наша позиція полягає в тому, щоб навчати дітей ненасильницьких методів комунікації, медіації, трансформації конфлікту. Тобто, навіть попри війну, у нас немає мети виховувати агресивну молодь. Навпаки, це мають бути толерантні до різних культур, до різних традицій люди.

Ваші школи розташовані не тільки в зоні бойових дій?

Не тільки. Ми маємо школи по всій Україні. І в більш-менш безпечних регіонах вони продовжують функціювати й сьогодні.

На одному з нещодавніх тренінгів ми працювали як коучі, психологи. Показували дітям, як вони можуть самі себе заспокоїти, як знизити рівень тривожності. Найголовніше — ми працюємо не тільки з дітьми, окремо ми працюємо також і з учителями. Пізніше ми об’єднуємо їх в одну групу, але спочатку пропрацьовуємо з кожною вчителькою та вчителем окремо.

Наразі ми змінили географію з тієї причини, що наші школи, на жаль, стали ціллю бомбардувань. Я дуже емоційно на це реагую, тому що наші діти зараз по всій території — і не тільки України. І попри все ми продовжуємо будувати, продовжуємо працювати з творцями, які спільно з дітьми роблять мурали, картини й інші креативні речі.

До кінця цього року буде створено ще шість шкіл. Зазначу, що в нас є досвід побудови й не зовсім звичних класів: ми зробили відкриті дерев’яні класи на подвір’ї в Луцьку, і це було не тільки через Covid.

Нині наша організація працює і над імплементацією та локалізацією резолюції «Жінки, Мир, Безпека» номер 1325. Ми працюємо із центральними органами влади, з офісом Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини. Також спільно з партнерами ми впроваджуємо цю стратегію, щоб голос дівчат, жінок було почуто.

Окремо хочу звернути вашу увагу на Миколаїв. Там створено наш гуманітарний штаб. Станом на сьогодні ми з Mercy Corps (Корпусом милосердя) забезпечуємо вразливі групи населення Миколаївської області фінансовою підтримкою, щоб вони могли задовольнити базові потреби, як, наприклад, харчування. Також ми продовжуємо передавати в громади Миколаїської області гуманітарну допомогу від наших польських партнерів Fundacja Akademia Obywatelska (керівн. Kamila Michalik). Вантаж було доставлено в рамках проєкту «Ми Поруч» за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Попри окупацію з усіма її небезпеками та викликами ми працюємо й у Херсонській області. Це надзвичайно важко, і польські колеги минулого тижня втратили двох волонтерів, які везли гуманітарну допомогу в наш хаб. Ми неймовірно сумуємо через цю втрату й водночас безмежно вдячні за таку насправді героїчну підтримку. Усі наші тісні зв’язки та співпраця — на рівні простих громадян, громадських організацій, ініціативних груп. І саме завдяки їй нам удалося евакуювати понад 100 дітей до польських міст Лодзі та Вроцлава.

Скажіть, будь ласка, як узагалі відбувається координація цієї праці, зокрема логістичні питання в тій частині України, де зараз пролягає межа війни? Чи важко комунікувати, передавати й отримувати інформацію?

По-перше, хочу щиро подякувати Державній службі спеціального зв’язку та захисту інформації, адже не було такого дня, щоби ми втратили зв’язок із містами. У Херсоні, на жаль, уже російський зв’язок, але з Миколаєвом зв’язок не втрачався жодного разу за всі ці дні. Я вважаю, що це велике досягнення, бо знати, що твоя команда принаймні жива, багато вартує. Щодо міст, де йде гаряча війна, ми маємо 39 соціальних працівників з Миколаївської області, які перебувають просто на лінії вогню, і це не перебільшення. Це Баштанка, Первомайськ. Ба більше, вони щодня виходять на роботу, ідуть допомагати людям, вразливим групам населення. Ми закупили для них велосипеди, бо бензин дорогий, тож вони так переміщуються. Дуже часто ми самі їм забороняємо їхати, тому що йдуть обстріли. Це відважні люди, бо я їх зупинити, навіть як керівниця організації, не можу. Вони працюють заради людей і для людей. Я можу сказати більше — ми довозимо гуманітарну допомогу до окупованих територій. Це в переважній більшості дитяче харчування — те, що російські окупанти принаймні не вкрадуть і не з’їдять дорогою.

Що ще планує зробити ваша організація? Ви згадали про школи. А чи співпрацюєте ви з Міністерством освіти й науки України?

Міністерство освіти й науки знає про наш проєкт, ми їх інформуємо. Ми працюємо з обласними адміністраціями, з місцевими органами влади, місцевими громадськими організаціями. Коли ми говоримо про медіацію, трансформацію конфлікту, наші діти, наші вчителі потім ідуть додому, у громаду, і це дає чималий вплив на суспільство. Щобільше, ми проводили дослідження, бо я також науковиця і кожен наш проєкт базується на науковому дослідженні, тобто ми даємо рекомендації відповідно до інформації, яку з них отримуємо. Так от, проводячи різні опитування для нашого дослідження, ми дізналися, що діти — наші вихованці в якихось конфліктних ситуаціях вдома чи з ровесниками замість сваритися проводять медіацію. Це підтверджує колосальний вплив і користь «Школи миру».

Розкажіть про цікаві приклади практики «Школи миру».

Їх багато, і вони всі варті уваги, а найцікавіші, мабуть, у Каховці: діти створили театр, де вони ставлять сценки, у яких показують, як можна мирно та дипломатично розв’язати конфлікт. У Кропивницькому є кабінет медіації, де діти виступають у ролі медіаторів: вони передають свої знання, вони ведуть медіацію в школі.

В усіх школах програма забезпечує гендерну рівність — обов’язкове залучення до ухвалення рішень як дівчат, так і хлопців. Наші школярі беруть участь у створенні демократії на місцях. Вони виборюють право мати дитячий майданчик, спортивний майданчик, лабораторію. Школи в чотирьох пілотних містах, у чотирьох областях, де наші діти впроваджують демократичний інструмент — шкільний бюджет участі.

Чи не розглядали ви можливість створення таких шкіл миру в місцях, де зараз розташовано найбільше українців-біженців? Наприклад, у Польщі?

Безумовно. Ми вже працюємо над цим і розглядаємо різні варіанти.

У Польщі є певні складнощі з отриманням освіти для біженців і постає багато приватних українських шкіл.

Я мала зустріч із нашими колегами, тож знаю про цю проблему. Знаю й про проблему інтеграції. Скоріш за все, ми будемо реалізовувати тут ці проєкти. Я дуже хочу, щоб цю методологію використовували, тому що вона відпрацьована роками. Ми маємо вже п’ять років досвіду саме медіації та трансформації. Йдеться про широкий контекст конфлікту, не тільки напад Росії на Україну. Тож ми розглядаємо можливість відкрити тут наші школи. Ми загалом уже думаємо, що треба такі школи робити не тільки на території України. Зараз наш вибір ґрунтується на тому, щоби створити школи там, де зосереджена велика кількість внутрішньо переміщених дітей і дітей-біженців. Наприклад, наша школа миру невдовзі з’явиться в Кам’янці-Подільському, бо там багато ВПО. Ще важливо те, що ми створюємо школи не тільки у великих містах, тому що вплив має бути абсолютно на всю громаду. Ми долучаємо дітей з інших шкіл, батьків, учителів. Тобто це такий інструмент, яким ми інтегруємо людей.

Скільки часу потрібно на створення такої школи?

Це триває рік.

На жаль, у цьому році ми з міркувань безпеки не робили літніх таборів. А це теж вельми важлива ланка, адже насправді вони є інтеграційними платформами — часто діти зі сходу України їхали на захід країни. У нас були дуже цікаві випадки, пов’язані з такими таборуваннями. Коли у Святогірську ми влаштували табір школи миру, то туди з’їхалися діти зі всієї України. Батьки дуже хвилювалися, відправляючи дітей у східний регіон, але все було чудово: ми вивчали край, його історію й традиції, проводили екскурсії, спускалися в соляні шахти; діти представляли свої рідні регіони. Діти в нас — це дуже толерантні люди, вони несуть у собі не агресію, а політику демократії, доступності, урахування різних інтересів. У наших школах миру є дітки з інвалідністю. Ми розташовуємо класи на першому поверсі, тому що ми хочемо їх бачити. Ми хочемо, щоб вони були нашим учнями на рівні з усіма іншими.

Уже зараз, за другої хвилі війни, наші західні школи приймають дітей із Костянтинівки, з Новоайдару, що на Луганщині, з Миколаївки Донецької області, з Рубіжного. Надзвичайно потужно, що двері нашої «Школи миру» відкриті. Діти продовжують вчитися, а ми продовжуємо створювати далі ці школи.

Який юридичний статус мають ваші школи? Чи навчання завершується отриманням якогось сертифіката?

Так, оскільки все відбувається на конкурсній основі. Усі тренери вибрані відповідно до умов конкурсу, а по завершенні проходження курсу вчителі отримують документи про підвищення кваліфікації, учні — сертифікати про закінчення школи, а потім, звісно, використовують їх. Крім того, наші діти беруть участь у таких проєктах як «Erasmus +». Це проєкт від Європейського союзу. Наші вихованці щомісяця роблять 2-3 поїздки за кордон, де молодь різних країн збирається для того, щоб популяризувати свою культуру. Наші діти — це культурні дипломати нашої країни. Не тільки дорослі повинні розповідати про те, що відбувається, а й молодь має сказати своє слово.

Також під час таких поїздок руйнується багато стереотипів. У нас були навіть такі ситуації в Болгарії, де є дуже багато проросійської молоді, які починалися дещо конфліктно. Але в процесі спілкування з нашою українською молоддю ці спочатку проросійськи налаштовані молоді люди розуміли, що перед ними абсолютно реальні, нормальні українські ровесники, які розказують свою особисту історію, історію своєї сім’ї. Зараз у нас почнуться проєкти в Німеччині й у Туреччині. Туди випускники «Школи миру» поїдуть презентувати Україну, показувати, яка наша країна різноманітна, завдяки великій кількості національних меншин. Наприклад, ми співпрацюємо з ромською, кримськотатарською молоддю. Щодо співпраці з польськими колегами, ми ще до пандемії з партнерами з Щецина створили проєкт про історію Польщі через призму історій окремих сімей. Волонтери впродовж 20 років збирали історії міста Щецин і показували сім’ї в різних епохах. Це мав би бути театралізований перформанс, але у зв’язку з пандемією ми вирішили створити фільм. Він називається "Skąd jesteśmy?"(«Звідки ми?»). Ми показали цей фільм у планетарії в Харкові, у Херсонській області в польському костелі, також у Луганську, Донецьку, зокрема в наших «Школах миру». Такі спільні культурні проєкти дуже впливають на наші взаємозв’язки, на персональні контакти. У нас є прекрасні партнери з Жешува, які фактично щотижня надають нам гуманітарну допомогу в Миколаєві, там, де це вкрай потрібно. І увесь цей час вони намагалися евакуювати своїх волонтерів.

Розкажіть, будь ласка, про вашу співпрацю.

Наприклад, якщо говорити про імплементацію резолюції номер 1325, нашою парасолькою є центр економічного відновлення, де ми працюємо з організацією La Strada. «Школи миру» співпрацюють із фондом «Херсон захист». Це все наші партнери, друзі, ідейні побратими. Тобто, перед створенням класів ми комунікуємо спільно з органами влади кожної громади. Ми звертаємося до тих, хто має підтримувати ініціативу створення таких класів, і вони завжди йдуть нам назустріч. Наприклад, якщо ми створюємо клас і хочемо ще в школі мати пандус, то ми домовляємося про це з органами влади. У наших школах миру функціонують соціальні шкільні підприємства. Це дає змогу дітям заробляти на ті активності, які вони хочуть.

Тобто ви як українська організація співпрацюєте з багатьма міжнародними організаціями?

Так, вони діляться своїм досвідом і допомагають нам фінансово. Без їхньої підтримки нам було б важко реалізовувати «Школу миру» в Україні.

Дякую, Маріє, за розмову та за реалізацію такого важливого актуального проєкту!

Українські школи у Польщі: контакти та адреси

 Олександр Потій: усі країни Євросоюзу мають спільного ворога у кіберпросторі

Marian Savchyshyn, редактор VPolshchi