Дмитро Кубряк: "У російському полоні я схуд на 20 кілограмів"

З Дмитром Кубряком розмовляли журналісти Wirtualna Polska Marian Savchyshyn та Piotr Koźmiński.

Від початку війни ви допомагали, оперуючи поранених бійців, спочатку в Дніпрі, потім у Маріуполі. Вам було легко чи важко зважитися на таку діяльність, яка, як згодом з'ясувалося, могла призвести до полону і загрози власному життю? Як ви прийняли таке рішення?

Дмитро Курбяк: Скажу вам так, що я знаходжусь в рядах Збройних Сил України не від початку війни, а з липня 2020 року. Й фактично влітку 2022 у мене повинен був закінчуватись дворічний контракт. Службу я проходив в Дніпровському військовому госпіталі, тому зустрів війну бувши військовим. Тому я фактично виконував свої службові обов‘язки. А ось вже моє рішення відправитись в Маріуполь було спонтанним. Й така можливість з‘явилась тільки у другій половині березня. Тоді коли полк Азов разом зі спецслужбами почали організовувати вертолітні рейди в Маріуполь. Тоді були проблеми не тільки з боєприпасами та живою силою, а й з медичним забезпеченням, інструментами, медикаментами, й зокрема медиками. Тому виникла можливість й необхідність відправити туди медиків. Це не було наказом чи зобов‘язанням, це була пропозиція, яку прийняли четверо лікарів. Двоє хірургів, та двоє анестезіологів. Серед яких власне був і я.

Пане Дмитро, а якими були ваші дні спочатку в Дніпрі, а потім у Маріуполі? Де були складніші умови?

Ну, насправді важко порівнювати, тому що в Дніпрі було важко, адже з усіх напрямків прибували поранені. Й з Харківського, й Запорізького, й Донецького напрямків. Адже російська армія тоді фактично зайшла з усіх сторін, й всі військові госпіталі в цих містах були заблоковані. Тому всіх поранених привозили сюди, хоч саме місто було віддаленим від лінії фронту. Тому я можу сказати, хоч і було важко працювати, умови були біль менш комфортні, й безпечні якщо це можна так назвати. А в Маріуполі була робота в умовах повної блокади міста. До найближчих українських позицій було близько 100 км, тому умови в яких надавалася людям медична допомога були не належними. Це були й бункери, й підвальні приміщення. Там на обмежених територіях потрібно було організувати й приймально-сортувальне відділення, й операційне приміщення, приміщення, в якому мали б перебувати військовослужбовці після надання допомоги. Тому це були жахливі умови, які важко порівняти. Мирний Дніпро, й блокадний Маріуполь, це й близько не до порівняння.

У воєнних умовах зазвичай не вистачає медикаментів, обладнання, інструментів або ж власне лікарів. Чого вам не вистачало найбільше?

Я можу сказати, що разом з військовими, які боронили Маріуполь у межах міста залишились військові медики військово госпіталю. Це штатний гарнізонний госпіталь, який знаходився безпосередньо в місті. Тому коли виникла необхідність, й не було іншого виходу як переходити в бункерні приміщення двох заводів, особовий склад цього Маріупольського госпіталю зміг забрати з собою досить багато обладнання, інструментів, медикаментів. То загалом в медикаментах, і якомусь базовому медичному обладнанню потреби гострої не було. З часом, безпосередньо перед нашим полоном відчувалася нестача медикаментів, які використовувалися для знеболення та наркозу. Тому що була велика кількість хірургічних втручань, й перев‘язок, які потребували також седації й знеболення. Тому відчувалась проблема з медикаментами в цій категорії.

Скажіть, будь ласка, чи були у вас всі дні однаковими? Чи були дні, наприклад, коли було багато операцій в один день, чи багато поранених, не кажучи вже про інше?

Я б не сказав, що вони якось відрізнялись. Я повторюсь, що це була робота коли українські військові, та Маріупольський гарнізон були в оточенні. Це були тяжкі оборонні бої, тому пораненні поступали постійно. Мені важко виокремити якийсь день, тому що постійно був потік поранених.

Сумнівалися, коли приймали рішення про переїзд до Маріуполя? Чи була дилема, чи ви можливо вагалися?

Ні, дилеми не було. Ще до того, як з‘явилась можливість відправитись в Маріуполь, я виявляв бажання проходити службу ближче до зони бойових дій. Я озвучував це своєму командуванню. Тому як тільки з‘явилась можливість поїхати до Маріуполя, у себе в голові я відразу прийняв рішення відправитись туди. Але, мабуть, це було обумовлене тим, що я не до кінця усвідомлював всю небезпеку подорожі до самого Маріуполя, й роботу в блокадному місті, й взагалі майбутніх перспектив. Це було, мабуть, більш емоційне рішення, ніж виважене. Моїм головним бажанням було, бути корисним в гарячій точці, й надавати допомогу безпосередньо в близькості до лінії фронту.

До війни Маріуполь був містом, яке динамічно розвивалося. Якими словами ви б назвали те, що там зробили росіяни?

Я не був в Маріуполі до початку війни. Росіяни його просто знищили. Там фактично не залишилось вцілілих будівель. І їхня пропаганда постійно повторює, що вони звільняють людей, але все відбувається навпаки. Вони несуть лише розруху, смерть та хаос.

Як довго ви встигли попрацювати в місті нейрохірургом до того, як потрапили в полон?

Два тижні.

Як ви можете описати своє перебування в полоні? Ми багато разів чули, що росіяни дуже погано ставляться до українських військовополонених. Як поводилися з вами, в яких умовах вас утримували?

Поводились не дуже добре. В першу чергу було дуже важко психологічно. Тому що чинився постійний тиск, в умовах інформаційного вакууму який у нас був. Тобто ми не мали жодної інформації з волі. Нам постійно нав‘язувалась думка, що ми нікому не потрібні, що про нас всі забули. Що ми списаний, й відпрацьований матеріал. Що в України немає жодних перспектив. Що зараз її територію поділять між собою інші держави, й не тільки Росія. А й що Польща та Угорщина претендують на західні території країни. Й що польська, та угорська армія вже майже на території України. Тому було досить важко слухати. Й не було розуміння чи це правда, чи пропаганда. Якщо говорити про фізичний аспект, то я не можу сказати, що з усіх знущались. Росіяни найбільш ретельно працювали з військовими, яких вважали винними в якихось злочинах. Снайпери, розвідники, танкісти, керівний склад. Ті, від яких можна було отримати якусь інформацію, чи звинуватити в якихось злочинах. З ними дійсно досить жорстоко працювали, й застосовували засоби фізичного впливу, й побиття, й тортури. Але над рядовим складом, чи над медиками не можу сказати що знущалися постійно. Були допити, на яких лунали звинувачення, чи наративи російської пропаганди. В плані побутових умов, та умов утримання, то звісно щодо норм міжнародного права, та Женевських конвенцій дуже далеко. Це й погані побутові умови, й величезна кількість полонених в одному приміщенні, й харчування, й змога здійснити гігієнічні процедури. То цього всього не було. Вигляд полонених не був задовільним, хлопці досить сильно втрачали вагу.

Яким було харчування? Чим росіяни годували українських військовополонених?

Зранку і ввечері це була каша, в обід це був суп. Досить одноманітна щодня була їжа.

Чи їжа була їстівною?

Плюс-мінус їсти її було можна. Каша і суп були гарячими. На приймання їжі давали лише три хвилини, у зв’язку з чим з’їсти це було неможливо. Через це було постійне недоїдання, хлопці дуже сильно втрачали у вазі.

Я дізнався, що ви утримувалися у сумнозвісній Оленівці. Ви були разом з оборонцями Азовсталі. Чи були ви на заводі, коли відбувалася оборона?

Ми прибули в Маріуполь, коли прибули з Дніпра, нас було 4 лікарі, 2 хірургів та 2 анестезіологів. Госпіталь мав дві локації: одна на Азовсталі та одна на Заводі ім. Ілліча. План був такий, що з чотирьох медиків, які прилетіли в Маріуполь, двоє мають бути на Азовсталі, а двоє мають переміститися на Завод ім. Ілліча. Так вийшло, що я зі своїм колегою анестезіологом перемістився на Завод ім. Ілліча, тому допомогу надавав саме там.

У липні в Оленівці стався вибух, тоді загинуло багато українських полонених. Ви були поруч чи далеко цього місця?

Ми були метрів за 300 до місця вибуху. Вибух стався у не житловій частині колонії, куди переселили 200 представників полку Азов. Але ми чули цей вибух, він був дуже потужний. За своєю потужністю він відрізнявся від тих, які ми чули щодня. Лінія фронту була недалеко, постійно були виходи і приходи, ми могли відрізнити характер цих вибухів. Через деякий час після вибухів, протягом сорока хвилин ми чули крики, бачили дим, який здіймався над цим місцем, люди кричали і просили про допомогу. І десь за хвилин сорок представники охорони колонії закликали нас, щоб ми як медики надавали можливу допомогу.

Чи була у вас можливість допомагати там як медику у цій ситуації? Чи було сприяння охорони, щоб ви надавали допомогу?

Сприяння не було ніякого, крім того, що нас закликали надавати цю допомогу. У нас була обмежена кількість медикаментів, знеболювальних, обмежена кількість медичних розхідників: перев'язувального матеріалу, джгутів. Практично все, що у нас було в обмеженій кількості, ми використовували для допомоги. Картина, яку я побачив, її неможливо з нічим порівняти. Я такого не бачив ні до, ні після. Це була глибока ніч, освітлення на тій території, де ми надавали допомогу, не було практично ніякого, ми користувалися ліхтариками. Ми побачили просто дуже велику кількість поранених, які мали різний ступінь пошкоджень, які одночасно всі у цілковитій темряві кричали та просили допомогти саме їм. Це було просто дуже важко. Треба було сортувати цих хворих: кому в першу чергу надати допомогу, кому ця допомога вже не потрібна. Мені важко порівняти з чимось умови, в яких ми надавали медичну допомогу. Проте, з тієї кількості поранених, а їх було близько сотні, ми втратили тільки 5 військовослужбовців. Всіх інших вдалося, комусь накласти джгут, комусь перев’язати рани, комусь іншим способом зупинити кровотечу. Їм вдалося допомогти. А про сприяння - вибухи сталися близько (о) пів на одинадцяту вечора, а перша машина з пораненими, це вантажний камаз, вирушив з колонії в лікарню десь о 5 годині ранку. Фактично 5 годин хлопці поранені, стікаючи кров’ю, просто чекали просто неба, поки їм нададуть допомогу.

Чи протягом часу полону, цих декількох місяців, у вас були можливості допомагати іншим полоненим, чи швидше вам росіяни перешкоджали в цьому?

Я можу сказати таким чином, що коли росіяни дізналися, що серед полонених є військові медики, то вони не перешкоджали нам надавати допомогу військовополоненим. Їм навіть простіше було, бо їм не треба було організовувати медичну допомогу своїми силами. Вони не проти були, щоб ми це робили. Вони надавали певну кількість медикаментів, а ми використовували ці засоби. Тому можна сказати, що ми свої функціональні обов’язки медиків виконували фактично увесь час нашого перебування у полоні, допомагаючи нашим хлопцям.

Вас залякували, погрожували, що знищать, вб’ють?

Конкретно так мова не йшла, але ми розуміли, що колонія знаходилася майже на лінії фронту. Цілодобово ми чули виходи і приходи. Ця ситуація, коли згоріли хлопці у бараку, ми розуміли, що кожного дня можемо бути наступними. Ми чітко розуміли, що ми в полоні в людей, які не виконують ніякі міжнародні вимоги. Фактично терористи, які загнали в один барак 200 людей та кинули туди бомбу. Кожного дня ми розуміли, що цей день може стати останнім, нам навіть не треба було про це казати. Ми розуміли, що це може статися кожного дня. Це відчуття безкарності, яке є від росіян, нам було зрозуміло, що кожного дня може статися що завгодно.

На скільки кілограмів ви схудли, коли повернулися з полону?

У російському полоні я схуд на 20 кілограмів.

Чи спричинило перебування у полоні якісь проблеми з вашим здоров’ям?

Ні, дякувати богу, ми пройшли обстеження після полону, на щастя, обійшлося без якихось суттєвих проблем зі здоров’ям.

Як щодо вашого психологічного стану здоров’я? Чи ви потребували фахової допомоги та відновлення?

Фактично можна сказати, що досить тривалий час були проблеми зі сном, погано спав, прокидався серед ночі, не міг заснути. Але крім цього проблем я б не згадав. Психологічно відновився непогано і з часом проблеми зі сном пройшли.

Як виглядав ваш допит? Чи під час допиту росіяни застосовували до вас насилля?

Ні, насилля не застосовували, але досить жорстко розмовляли. З самого початку розмова почалася з того, що українські військові винні у тому, що відбулося у Маріуполі, що Маріуполь був знищений, що загинуло багато людей. Вони з самого початку покладали цю провину на нас. Враховуючи те, що я медик, хірург, відповідно запитання на допиті стосувалися медичної допомоги. Їх цікавило скільки поранених було, де ми перебували, чи були серед поранених російські військовослужбовці у нас в полоні, чи надавали ми їм допомогу, чи застосовували до них тортури. Потім були запитання про іноземних найманців, чи були іноземні громадяни серед захисників Маріуполя. Потім їх постійно цікавили питання, які постійно звучать у російській пропаганді, відносно біолабораторій, експерименти з ліками проти коронавірусу, чи приймали ми в тому участь.

Зараз з’явилася інформація, що ви працюєте в Українській Федерації футболу. Чи є шанс повернулися до роботи лікарем у небезпечних зонах? Чи це можливо, чи може зараз ви про це вже не думаєте?

Зараз характер війни дещо відрізняється від того, яким він був раніше. Рік тому стояло питання про існування української держави, і я, як свідомий громадянин та чинний військовослужбовець, військовий лікар виконував свій обов’язок по захисту Батьківщини і робив те, що я можу найкраще - лікував поранених. На сьогодні характер війни змінився, вона стала більше позиційною, на протяжній ділянці фронту, більше тисячі кілометрів. Є декілька гарячих місць, таких, як: Бахмут та Вугледар, де точаться інтенсивні бойові дії.

Сподіваюся, що такої ситуації, як була рік тому вже не буде. В Росії вже немає сил та ресурсів, щоб повторити таку ситуацію, як була. Але, якщо знову виникне ситуація, яка буде загрожувати існуванню України то я стану в перших рядах її оборони.

Наразі я працюю у Нейрохірургічному центрі міста Києва і паралельно в Українській асоціації футболу.

Як так сталося, що ви стали футбольним арбітром?

Арбітром я став досить випадково та навіть спонтанно. В дитинстві я займався футболом, а після закінчення школи вирішив стати лікарем. Оскільки навчання в медичному інституті було важким та займало багато часу, мені не виходило грати у футбол. Я не мав можливості поєднувати футбол та медицину. Мені не хотілось прощатися з футболом і, як, альтернативний варіант, вирішив займатися футбольним арбітражем. І ось уже 17 років я ним займаюсь, паралельно з медициною.

Якою була ваша суддівська кар'єра? В яких лігах ви працювали?

В Україні ці ліги називають першою та другою, тобто є прем’єр-ліга і наступна - перша ліга. Перед тим, як стати військовослужбовцем я зупинився на арбітражі першої ліги.

Чи були у вас приклади для наслідування в суддівстві?

У своїй праці ми усі на когось орієнтуємось та спостерігаємо, як працюють інші. З прикладів, які викликають повагу, хочу виділити Шимона Марціняка - польського арбітра, який обслуговував фінал чемпіонату світу з футболу 2022 року у Катарі.

Також імпонує мені професійна манера турецького арбітра Джюнейта Чакира.

Мені завжди подобався як працював, під час своєї суддівської кар’єри італійський арбітр Нікола Ріццолі. Зараз він є куратором в українському арбітражі. Вважаю, що у його виконанні був доволі фаховий та цікавий арбітраж.

Чи можливе повернення до суддівства?

Звісно, що я про це думаю та роблю відповідні кроки у цьому напрямку. Зовсім нещодавно я складав тестування з фізичної та теоретичної підготовки. Маю надію, що весною я повернусь на футбольне поле, щоб обслуговувати матчі Чемпіонату України.

Що ви думаєте про те, що український чемпіонат проводиться, всупереч війні, що триває? Це хороша ідея чи небезпечна?

Вважаю, що кожен повинен займатися тим, що здатне принести користь та чинити опір російській агресії.

Військові - на полі бою, а медики в госпіталях. Усі разом ми повинні працювати для перемоги. Українська асоціація футболу, в особі президента Андрія Павелка, також не залишилась осторонь. Нею було зроблено багато важливого для спротиву Росії. За її ініціативи УЄФА та ФІФА відсторонили російські команди від участі в усіх міжнародних змаганнях. Також відсторонено російських футбольних арбітрів від обслуговування міжнародних матчів.

Українська асоціація футболу постійно допомагає та підтримує Збройні Сили України. Чимало різних представників українського футболу зараз знаходяться на різних бойових позиціях, а зокрема українських арбітрів, які зі зброєю в руках захищають Україну.

Перебуваючи у полоні я був впевнений, що ніякого футболу в Україні наразі немає. Тоді я не міг собі уявити, що паралельно з тим жахіттям, яке я бачив та в якому перебував може проводитись чемпіонат. Коли я вийшов з полону та дізнався, що грають усі ліги, а навіть дитячо-юнацькі я був приємно здивований. Згодом я пересвідчився, що усі грають з повним дотриманням усіх норм безпеки.

Те, що український футбол живе у такий час та пробує повертати вболівальників на стадіони, я вважаю великим досягненням Української асоціації футболу.

Після завершення війни футбол стане тією силою, яка допомагатиме людям повертатись до нормального життя, адже футбол - це гра мільйонів. І в Україні він дуже популярний.

У Польщі ставлення до росіян стало дуже негативним. Після вашого досвіду, після того, що сталося з вами і Україною - які слова ви б використовували на адресу Росії та росіян?

Моє відношення до Росії та росіян змінилося після подій останнього року. До повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, я вважав винним у всьому, що відбувалося до того, керівництво Росії. Путіна та його оточення. Я вважав, що звичайні росіяни зла нам не бажають. Проте згодом я зрозумів, що проблема не в Путіні та російській владі, проблема у російському народі. Адже той рівень підтримки війни в Україні росіянами свідчить лише про одне - вони нас ненавидять. Росіяни не визнають нас народом, не бачать нас, як націю і заперечують наше право на існування. Мені здається, що ми ще багато-багато років не зможемо порозумітися з росіянами.

Польща намагається допомогти Україні. Як ви оцінюєте цю участь, чи контактували ви або ваші родичі з Польщею чи поляками після 24 лютого 2922 року?

Перебуваючи спочатку у Дніпрі, перед тим, як відправитись у Маріуполь, де потрапив у полон, я отримував дуже багато інформації від моїх знайомих, про те, як Польща та поляки допомагають нам. Мої знайомі, близькі та рідні здебільшого евакуйовувались до Польщі. Від них усіх я чув лише позитивні та вдячні відгуки та враження про поляків та те, як сильно вони ангажуються в допомогу біженцям. На кожному півні та на кожному етапі в Польщі відчувалась підтримка та допомога.

Я можу сказати полякам лише слова подяки. За те, що в такий складний час Польща підставила дружнє плече підтримки і, як і раніше, залишилася поряд з нами.

Велика подяка та шана нашим польським друзям!

З російського полону звільнили волонтерку та медикиню Тайру

Українська лікарка в російському полоні. Вона на 9 місяці вагітності

Фотографа з «Азовсталі» нагородили премією в Польщі. Що варто про нього знати

Marian Savchyshyn, редактор VPolshchi

Piotr Koźmiński, журналіст Wirtualna Polska