Друзі та колеги згадують замордованого письменника Володимира Вакуленка
"Говорити важко. Центральна вулиця міста розбомблена. Моє місто, яке любиш. Розбита школа, яку ще за царських часів будували. На вулиці в моїй місцевості 4 житлові будинки як не було...", - таким є початок допису на Facebook-сторінці 50-річного письменника Володимира Вакуленка. Його залишив він залишив 3 березня. Володимир проживав біля Ізюму в селі Капитолівка. Майже вісім місяців письменника вважали зниклим безвісти. 28 листопада ДНК-аналіз підтвердив, що одне з тіл в ізюмському масовому похованні належить йому. Востаннє Володимир Вакуленко вийшов на зв'язок 7 березня. Згодом, наприкінці місяця, до його дому прийшли окупанти і забрали письменника з 14-річним сином у невідомому напрямку. Після допиту з побиттям відпустили. Наступного дня машина з літерою "Z" забрала його назавжди. Лише через місяці його тіло ідентифікували. У ньому було дві кулі.
Володимир писав прозу і поезію. Був лауреатом літературних конкурсів. Популярності набули його дитячі вірші, особливо, "Татусева книга", яка вийшла у "Видавництві Старого Лева".
Дитяча письменниця Євгенія Пиріг познайомилася з Володимиром 12 років тому на львівському Форумі видавців. Після цього часто зустрічалися на різних літературних подіях і проектах.
"Це була дуже щедра і чиста людина. Запам'яталася його щира посмішка. У нього не могло бути каміння за пазухою, як це трапляється у творчому середовищі, де комусь щастить більше, комусь менше", - говорить письменниця.
"Коли ми тільки познайомилися років 15 тому, він називав себе панком. І за духом він дійсно ним був, - згадує луцька письменниця Ольга Ляснюк. - Він запам'ятався тим, що його скрізь було багато, людина з моторчиком, дуже багато говорив. Відверто кажучи, я навіть не завжди відписувала йому на повідомлення, бо він ними міг просто засипати. Ми всі його терпіли з його недоліками, - посміхається пані Ольга, - і любили водночас за його активність, енергію. Таких людей мало".
Facebook "Тепер Віталику буде складно без тата"
Львівська письменниця Галина Вдовиченко познайомилася з Володимиром 2010-го року. Це були літературні читання на Високому Замку у Львові. Там він був з другою дружиною Іриною.
"Після цього, на Дитячому Форумі видавців, ми з Володимиром мали спільну зустріч з дітьми - вигадували разом казки, читали. Тоді вперше побачила його сина Віталика. Мав 4 чи 5 років. Володя казав, що завжди його бере з собою, бо немає з ким залишити. Вони тоді жили на Львівщині, звідки родом Ірина. Віталик - дитина з аутизмом, потребує багато уваги. Мене вразило, з яким терпінням батько до нього ставиться, - каже Галина Вдовиченко. - Хоча з дорослими він був непростою людиною. Міг гостро відреагувати сказати, образити. Писав мені, з ким він посварився з письменників. А потім через якийсь короткий час: все, я заспокоївся. Міг спалахнути, а потім пошкодувати про свої слова. Але дивовижно, що з дітьми він був протилежністю, абсолютно терплячим".
Володимир та Ірина розлучилися. Спільно вирішили, що Віталиком опікуватиметься батько, адже жінка сама має проблеми зі здоров'ям і пересувається на візку. Так, Володимир і Віталій переїхали з Львівщини на Харківщину - до батьків письменника.
"Віталик постійно був з Володею, на всіх акціях з ним їздив по Україні. Володя все робив, аби син адаптувався у цьому світі. Думаю, тепер Віталику буде дуже складно без нього", - додає Ольга Ляснюк.
Facebook "Йому було непросто. Його свої здали"
Коли у Львові 2013-го починався свій Майдан Володимир Вакуленко був одним з першим, хто долучився до нього.
"Тоді у Фейсбуці кинули клич: по можливості приїхати всім на КПП до військової частини, щоб перешкодити військовим їхати на Майдан в Київ, - розповідає Галина Вдовиченко. - Володя безвилазно, днями і ночами, був на тому КПП. А ми з товаришкою привозили харчі. Потім поїхав в Київ на Майдан, де його поранили під час сутичок з "Беркутом". Пригадую, він написав про це все на Фейсбуці, трохи хаотично. Сказав, що у нього бувають провали пам'яті. Коли він зник, я за це вхопилася. Думала, може, коли потрапив у полон, втратив пам'ять, і просто не може повернутися додому. Ці дні мене не полишає думка, що йому довелося пережити в останні години, хвилини... Це один з тих випадків, коли зайвий раз переконуєшся, які різні світи - оці московити, що прийшли до нас зі своїми порядками і ставленням до людини, і які по цей бік люди".
На аватарці на Facebook-сторінки Володимира стоїть напис "Росія - ворог". Всі його друзі та знайомі одноголосно говорять - він був безкомпромісним патріотом.
Facebook "Він був агресивним патріотом, в хорошому сенсі - нарваний, не мав ніякої двоїстості, був людиною принциповою. Хоча, мабуть, йому було непросто, бо на Харківщині настрої в людей різні. Підозрюю, що саме через це він потрапив у руки росіян. Його в селі здали. За переказами, хоча не здивуюся, якщо так і було, коли його забирали росіяни, він кричав "Слава Україні!", - каже Ольга Ляснюк. - А ще він завжди і кругом розмовляв лише українською. Для нього це було принципово".
Facebook "Він хотів, щоб з дітей були люди"
"Зі звітності. Все було закрито. На весь нал купив хлопцям цигарки, вийшло 6 пачок, все. Знайшов єдину крамниця, що працювала. Далі. Тетяна Воско передали на тероборону консервацію, різні ліки, і все що могли, я передав. Сусіди зібрали марлі, завтра хлопцям на бинти віднесу. От думаю, а велосипедні шини не підуть замість джгутів?" - продовження допису Володимира Вакуленка на Facebook за 3 березня.
З перших днів війни він без роздумів взявся допомагати українській армії, чим міг. Допомагати іншим - це було для нього, як повітря.
"Він по життю займався волонтерством, - продовжує Ольга Ляснюк. - В армію піти не міг, бо виховував син".
Окрім того, Володимир опікувався батьком, який пережив інсульт.
"Володя встигав робити неймовірну кількість речей. Один з напрямків його діяльності - їздив по інтернатах для хворих дітей, виступав перед дітьми. Часто збирав книжки і відправляв у бібліотеки на сході. Я теж долучалася до цих його проектів", - розповідає Галина Вдовиченко.
2019-го року письменник почав видавати свої книжки шрифтом Брайля для дітей з порушенням зору. Їх поширювали у спеціальних установах, соціальних службах.
"Хоча вони дорогі у виробництві, але він знайшов на це кошти. Це дуже важливо, цим мало хто займається, і зважитися на таке, треба мати велику наснагу, - каже Євгенія Пиріг. - Він своє життя і творчість віддавав на потребу дітям, щоб із них були люди. Писав казки про маленьких козачат. Йому важливо було писати на патріотичну тематику для дітей, про перемогу добрих сил над темними. Коли дізналася, що він потрапив в руки росіянам, подумала: він точно не змовчить щодо України".
Допис Володимира Вакуленка 3-го березня завершується словами: "Наразі все, тримаймося. Все буде Україна! Ми переможемо!".
Hanna Balakyr, позаштатна журналістка VPolshchi