Підрив Каховської ГЕС: історія затоплених земель в описах Олександра Афанасьєва-Чужбинського

«Після військової служби Олександр Афанасьєв, який тоді вже публікувався під псевдонімом «Чужбинький», а згодом «Афанасьєв-Чужбинський», повернувся в Україну, на рідну Лубенщину. І в 1840-х з власної ініціативи почав займатися улюбленою справою – вивчав українську мову, фольклор, звичаї, традиції. Він мандрував різними губерніями України і всюди спілкувався з селянами. Тисячами записував пісні, легенди, традиції. Також він друкував подорожні нотатки у газетах та журналах», - розповідає дослідниця діяльності Афанасьєва-Чужбинського Олена Крушинська.

Hanna Balakyr: Яка була мета цієї експедиції?

Олена Крушинська: 1955 року російський флот і морське відомство очолив великий князь Костянтин. Він вирішив стати реформатором і, зокрема, оживити відомче видання «Морской сборник». Для цього почали збирати літераторів, щоб відправити на великі річки та узбережжя по всій Російській імперії для вивчення життя і побуту тамтешніх сіл. Одним із перших запросили Афанасьєва-Чужбинського, уже відомого тоді етнографа-белетриста. Він залюбки погодився, адже тепер міг робити свою улюблену справу, не турбуючись постійно про гроші. Для досліджень вибрав Дніпро і Дністер. Так чотири роки провів в експедиціях. Міг би селитися у будинках поміщиків. Але обирав житло у селян, щоб вони до нього звикли і довіряли йому. Поступово знайомився з усім селом, представниками усіх ремесел. Завжди мав з собою пряники, горіхи, стрічки, щоб заохотити до спілкування дітлахів та дівчат, які знали багато казок та пісень.

Що побачив Афанасьєв-Чужбинський на берегах Дніпра в його нижній течії?

Що далі на південь, то більш розрізненим було населення. Колись ця величезна територія належала Війську Запорозькому, ще далі був степ. Після того, як Катерина ІІ 1775 року зруйнувала Січ, ці землі були спустошені. Звідти всі порозбігалися. Афанасьєв-Чужбинський прибув туди у 1850-ті роки. В Олешках намагався дізнатися про запорожців, які перенесли сюди Січ. Але пише, що запорозька старовина тут забута: «Ані в Олешках, ані в околицях не знайшов жодного переказу, жодного уривку пісні, що бодай натякали б на запорожців. У місцевій церкві теж немає жодних залишків, та й поговорити про це нема з ким у цьому місті, мешканці якого нещодавно сюди переселилися, а чиновники збіглися з усіх кінців імперії». На тих землях годі було у той час знайти корінних мешканців. Хіба що серед дніпровських лоцманів зрідка траплялися нащадкиз місцевих козацьких родів. Решта - переселенці з Чернігівської, Київської, Полтавської губерній. Оскільки мандрівник добре знався на мові й піснях, міг навіть не розпитувати, звідки його співрозмовники. Наприклад, чернігівці говорили «пойду», а не «піду», «куонь», а не «кінь». Тому полтавські вихідці дражнили чернігівців «пойдунами». Також натрапив на одне село, заселене «великоросами». В передмові він дуже добре описує, чим українці відрізняються від «великоросів». «Малоруський народ, тихий, добрий і надзвичайно домовитий, різко відрізняється від свого північного побратима типом, мовою, одягом, вдачею і звичаями…», - писав Афанасьєв-Чужбинський.

 Дослідник писав про місцевих вільних матросів. Хто це?

Це був особливий стан з певними привілеями та обов’язками. Загалом - українські селяни, які мали свій ґрунт, господарство. При цьому мали досвід плавання Дніпром, грізною тоді рікою. В разі потреби мали прислужитися державі й піти на флот. 1853 року почалася Кримська війна (Російська Імперія вступила у війну з союзницькими військами Османської імперії, Великої Британії, Французької імперії та Сардинського Королівства за панування на Близькому Сході та Балканах – авт). Імперська пропаганда почала розносити вісті, що на бідну Росію нападають. Вільні матроси згідно зі своїми обов'язками добровільно пішли на Чорноморський флот. Коли він усе програв, ці вільні матроси взяли участь в обороні Севастополя. Багато з них було вбито і покалічено. Афанасьєв-Чужбинський опинився в експедиції рідними селами цих матросів за пару років після війни. Він побачив, в якій чорній біді животіють родини, що залишилися без годувальників. Адже вільні матроси були добровольцями, і оформити їх «на папері» ніхто під час війни не потурбувався. Афанасьєв-Чужбинський почав добиватися правди спершу у місцевої адміністрації, у губернатора, а коли всюди зіткнувся з повною байдужістю стосовно «цих гультіпак», то написав листа напряму у морське відомство. Це, нарешті, подіяло, і відомство доручило зібрати списки нужденних родин... самому ж Афанасьєву-Чужбинському. Він негайно до цього узявся і кілька місяців їздив по селах,власноруч складаючи ці списки. За ними потім було призначено матеріальну допомогу і пенсії. Так одна небайдужа людина врятувала від голоду багато родин, здебільшого українців у пониззі Дніпра й на Азовському узбережжі.

Чим займалися місцеві мешканці?

Насамперед, звісно, хліборобством. З цих країв багато хліба справляли на берлинах та інших суднах у порти Чорного моря, звідки його везли далі. Або, наприклад, пише про Олешки, що вони «далеко відомі своїми кавунами, над якими умлівають поціновувачі цього смачного і соковитого плоду, знайомого столичним мешканцям своєю дорожнечею».

Також важливим промислом тут була риболовля. Такими він побачив рибалок на рибному заводі в Тягинці, яка зараз дуже постраждала через затоплення: «Рибний завод організовано дуже добре: рибалки – все народ здоровий, моторний, знають справу і охоче займаються промислом». Пише, що завжди ходили чепурні і «взагалі живуть весело – характерна риса всього цього стану». Дослідник завжди намагався потрапити на риболовлю з місцевими мешканцями та вивчити її локальні особливості. В нижній течії, біля Херсона, було багато плавнів. Він описує ситуацію, як пізно плив з рибалками на човні крізь лабіринти безлюдних плавнів, уже темнішало. Виплили до острівця з хижкою якогось рибалки. Подумали, що знайдуть тут прихисток. Але побачили, що двері символічно закручені на дротик чи нитку. І місцевий компаньйон Афанасьєва-Чужбинського сказав, що двері зачинені, тому заходити не можна, й вони попливли далі. Така була міра пошани до чужої власності, що гріх було навіть без запрошення переночувати в чужому прихистку.

Також у нижній течії Дніпра жили німецькі, шведські та єврейські колоністи…

Німців сюди запросила Катерина ІІ. Переважали меноніти – представники протестантства. Біля Берислава було дві «експериментальні» колонії, в яких німець-меноніт був поставлений адміністратором, який навчав євреїв сільського господарства. Бо вони зовсім були до цього нездатні. Це були бідні євреї з Курляндії П, Ліфляндії, яким запропонували землю та, головне, «підйомні» на закупку реманенту йхату. Ось, як описує мандрівник колонію Львова, село, яке зараз затоплене і постійно обстрілюється: «Бідний цей меноніт геть не знає, що робити: львовські євреї – до того народ розбещений, що вони знати не хочуть постанов і замість хліборобства займаються різноманітною торгівлею, відлучаючись для цього не лише з колонії, але часто-густо й за межі губернії». Він описує чимало кумедних сцен того, як євреї знехотя виконують різні сільськогосподарські роботи, зокрема й косять так потішно, що сторонньому спостерігачеві годі утриматися від сміху. На його думку, ліпше було б дати євреям, як і іншим народам, використовувати їхні природні таланти, в даному разі – до торгівлі та підприємництва.

У німецьких колоніях кожна родина мала чіткий розпорядок дня, в оселях все було вилизано-вичищено, самі колоністи були вищою мірою чесні й порядні. Та була одна колонія, де мешканці переважали за чесністю й поряднісю навіть німців – і це були шведи у так званій Старошведській колонії вище Берислава (нині – село Зміївка, де нащадки тих колоністів ще досі зберігають у родинах знання шведської мови). Він жив і у тих, і в інших, насолоджувався комфортом, чистотою і порядком. А втім... за кілька днів йому починало чогось бракувати. І він повертався в українське село, де люди «і плачуть, і сміються, і співають, і танцюють, і, мабуть, поб’ються для різноманітності»..

Яким був рівень добробуту місцевого населення?

На Дніпрі було дуже активне судноплавство. Як тепер сказали б - йшли бізнесові потоки. Там мали маєтки найкрутіші поміщики. Якщо порівнювати з населеними пунктами на Дністрі, де теж подорожував Афанасьєв-Чужбинський, то рівень добробуту селян на Дніпрі був значно вищий. Бо на Дніпрі поруч був поміщик, який бачив, що відбувається в його господарстві. На Дністрі поміщик часто жив кілометрів за триста в якомусь губернському місті, а орендатор витворяв, що хотів. Українські й молдовські селяни постійно були там на межі голоду і терпіли знущання. Переважно орендаторами були євреї, які не мали сентиментів до людей не своєї віри. Не набагато краще жилося селянам, які належали румунським православним монастирям. Але і на Дніпрі добробут часто залежав від того, кому належало село: зазвичай краще жилося поміщицьким селянам, а гірше – мешканцям «казенних сіл». Та незалежно від рівня добробуту усіх без винятку українських селян гнітив сам факт несвободи і панщини, що постійно спостерігав Афанасьєв-Чужбинський, який і через свої «Нариси Дніпра» та «Нариси Дністра», і через інші публікації послідовно виступав проти кріпосного права.

Окрему категорію українців із власними традиціями, звичаями і навіть піснями становили чумаки. Їхній шлях проходив через пониззя Дніпра, переправу між Бериславом і Каховкою, де вози переправляли на поромах, а пізніше – за допомогою пароплаву, що також описано у книзі. У Каховці, в степу за містечком, розгорталися великі, багатоденні жваві ярмарки з безліччю возів, наметів, яток, де вирувала торгівля й розваги. Тепер ми можемо лише уявляти ці картини, читаючи «Нариси Дніпра».

Hanna Balakyr, позаштатна журналістка VPolshchi